Іван Франко та євреї

Іван Франко та євреї
04.11.2013

З приводу фальсифікату в журналі «Profil»


Нещодавно у віденському журналі «Profil» з’явилася стаття пані Крісти Цехлінґ (Christa Zöchling) (досить відомої журналістки з ґрунтовною освітою) з провокативною назвою «Juden, Blutsauger», що в перекладі українською означає «Жиди, кровопивці»[1]. Ідейним натхненником цієї публікації, як ми розуміємо, став Еміль Лянґерман, австрійський громадянин, котрий ще 1970 року емігрував з Одеси. З його подачі авторка цієї короткої статті силкується довести, що Іван Франко, відомий український письменник і мислитель, один із духовних провідників нації – антисеміт, «який агітував проти жидівської наволочі», проти «того нечестивого влізливого єврейського елемента», що «все висмоктує і п’є нашу кров» (тут і далі цитати зі статті подаємо в українському перекладі). 

Публікація викликала чимало нездорових інсинуацій, аж геть до того, що п. Лянґерман звернувся до Віденського магістрату з проханням демонтувати всі знаки пошанування Франка в австрійській столиці, зокрема пам’ятник у центрі міста і меморіальну дошку на фасаді Віденського університету. Тому вважаємо своїм обов’язком звернутися до широкої громадськості, зокрема й до австрійських колег, із цим відкритим листом і висловити міркування з приводу ситуації, що склалася.

На яких підставах, яких джерелах, зрештою, на якому досвіді базовано судження у статті п. Цехлінґ? Таке, наприклад: «Він був тодішнім радикальним націоналістом і палким антисемітом. У своїх віршах українському селянинові протиставляв “захланного” єврея-торгаша». Або таке: «Франко не міг передбачити майбутнього, але знищення єврейства в Галичині бажав від щирого серця». Було б теж цікаво довідатися, які ж Франкові тексти переклав німецькою мовою п. Лянґерман і з яких його праць він «спорядив вибірки цитат»? Таж праці Франка німецькою мовою (не перекладені, а написані по-німецькому й друковані в німецькомовних виданнях) давно побачили світло денне окремою книжкою. І жодного антисемітського пасажу чи навіть окремої фрази в них нема.

Слова, що їх наводить п. Цехлінґ услід за п. Лянґерманом, у Франка справді є. Ось вони в німецькому перекладі (за публікацією в журналі «Profil»): «Juden, Blutsauger, Betrüger […] Es werden noch Zeiten kommen, dass aus kleinsten Funken ein Brand entfacht und Juden zur Rechenschaft gezogen werden». І далі: «Unsere Juden – davon gibt es Unmengen […] Der durch Jahrhunderte angestaute Hass kann mit solch einer Flamme ausbrechen, dass die Juden-Förderer keine Zeit haben werden, ihnen zu helfen».

А ось ті самі слова мовою Франка: «Кажуть: жиди п’явки, шахраї. [...] нарід нас уважає своїми найбільшими п’явками, а прийде що до чого – найменша іскра, і вибухне огонь, і жиди – ми всі, винні й невинні – будуть відповідати за всі ті гріхи, яких не раз ані вони не сповнили, ані їх батьки, ані діди». І далі: «І забуваємо, що на руській (тобто українській. – Ред.) землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум’ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого» (Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. К., 1979. Т. 20. С. 386, 387, 393).

По-перше, вже з самого поклику видно, що цитати з Франка, наведені в журналі «Profil», неточні, їх вибрано довільно і вирвано з контексту. По-друге, взято їх не з «політичного допису» Франка, як про це зазначено в статті, а з художнього твору (роману), де їх висловлює не автор, а персонаж, який до того ж переказує тогочасні національні стереотипи. І, найголовніше, по-третє: ці слова належать... євреєві Ваґману, одному з героїв роману «Перехресні стежки». За ходом сюжету він, утративши єдиного сина з вини польської шляхти, став її запеклим ворогом. Наведені слова він адресує іншому євреєві, бургомістрові Рессельбергу, котрий вважає себе польським патріотом. Змальований з авторською симпатією й гуманністю Ваґман обстоює перед опонентом свою концепцію порозуміння і співпраці з українцями Галичини як із пригнобленою нацією. Суть цієї концепції полягає не у взаємній ворожнечі, а в пошуках шляхів до єднання між двома народами. У вуста свого героя Франко вклав слова, які свідчать про його визнання за євреями Галичини права на власну національну самобутність і гідність: «Жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським (українським. – Ред.) патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом – сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіми споминами нашого життя» (Там само. С. 392). Чи ж доречно, виходячи з повноти контексту розмови, закидати Франкові антисемітизм і звинувачувати його в тому, що, мовляв, з цілого серця бажав знищення євреїв? Тим більше, що в «Перехресних стежках» слова українських селян у Галичині: «П’ють нашу кров, ще й сміються з нас» – адресовано до «панів» (поміщиків), «попів» (українських священиків), «урядників», «адвокатів» тощо, без огляду на національності (Там само. С. 325, 326). Підхід Франка-письменника до зображених у романі суспільних конфліктів насамперед соціальний. До того ж серед євреїв, як і серед інших національностей, автор убачає соціальне розшарування, розрізняючи (знов-таки, вустами персонажів – самих євреїв) «бідних капцанів, перекупнів, шевців, кравців і інших дрібних ремісників», які найбільше потерпіли під час «перших антижидівських розрухів» у підросійській Україні, та «найбагатших жидів, найбільших капіталістів та промисловців», які «не потерпіли нічого, бо ті сидять собі в Києві, в Варшаві та Петербурзі, як у Бога за дверми» (Там само. С. 386).

З усією відповідальністю, маючи пряму й безпосередню дотичність до вивчення й видання Франкової творчості, заявляємо: мегаідеєю його творчості є любов до людини, насамперед скривдженої й приниженої, незалежно від її соціальної чи національної належності. Українці, євреї, поляки, німці, австрійці, чехи, росіяни, цигани, угорці, італійці, навіть китайці є персонажами творів Івана Франка. Та письменника першою чергою цікавить не національність героя, а його душа, свідомі й несвідомі її складники, його способи й форми осягнення світу. Іншими словами, та чи та особистість відповідно кваліфікується за морально-етичною шкалою цінностей. Шахрайство, крутійство, обман, зневага й погорда до іншої людини у Франкових художніх чи публіцистичних творах прямо чи підтекстом знаходили осуд, байдуже, був це єврей, українець чи, скажімо, поляк. В овіяному теплом мемуарному нарисі «Мої знайомі жиди» зізнавався: «Я завжди старався в жидові, так само, як в змальованому мною українцеві, полякові, циганові, бачити й малювати людину і тільки людину». Як особистість із загостреним почуттям справедливості, нестримним бажанням зробити світ хоч на дещицю кращим, письменник не мовчав, а рішуче й гостро викривав хиби окремих людей і суспільства загалом, аби вберегти майбутні покоління європейців од цілковитої моральної деградації.
Часто беручи типи й ситуації з самого життя, Франко як письменник не міг залишатися байдужим до кривд і несправедливостей щодо простої людини з боку іншої людини, зокрема й єврея. Бо хіба може бути морально виправданим Герман Гольдкремер, з вини якого гине молодий ріпник Іван Півторак («Boa constrictor»)? Або корчмар Мошко, котрий підливає отруту своїм годованцям («Як Юра Шикманюк брів Черемош»)? Чи Мендель, який спершу обдурює неписьменного Яця Зелепугу, а потім велить спалити його хату, аби приховати злочин? Очевидно, що ні. Проте Франко, котрий усе своє життя прагнув віднайти (і віднаходив!) «іскру божества в дійствительності», «божеське в людськім дусі», давав шанс для катарсису й каяття навіть одвертим злочинцям (безвідносно до їхньої національності). Бо ж примушує того-таки Германа Гольдкремера в екстремальній ситуації пригадати передсмертний материн наказ «Герш, чесно жий!» і в пориві розчулення потай кинути у вікно Півтораковій удові торбину з грішми, щоб хоч так загладити свій гріх. А Мошка – пережити катарсис і відмовитися од своїх злочинних намірів. І таких прикладів можна наводити чимало.

Ба й більше, серед добрих, шляхетних, зображених зі співчуттям Франкових героїв є багато представників єврейського народу. Згадуваний уже Ваґман із «Перехресних стежок», який шукає порозуміння з селянами-русинами і допомагає їм; або Йосько Штерн («До світла!»), котрому вдалося здобути свободу лише ціною власного життя; чи Сурка з однойменного твору, долею якої поет змушує перейнятися читача. А циклом «Жидівські мелодії» (збірка «З вершин і низин») хіба Франко не долучив свого слова до осмислення історії й сьогодення єврейського народу? І чи ж не в Мойсеєві побачив взірцевого духовного вождя нації?

Перш ніж пускати між люди цілком однобічні, голослівні й неперевірені твердження, п. Лянґерману варто було б спершу вдумливо прочитати хоча б знакові Франкові твори. З них він би точно спостеріг, що, будучи патріотом своєї Вітчизни і докладаючи величезних зусиль до створювання української нації та держави, Франко водночас був симпатиком ідеї держави єврейської. За свідченнями сучасників, особисто зустрічався з Теодором Герцлем, а відтак написав статтю «Der Judenstadt» («Єврейська держава»), в котрій цю ідею підтримав. Нарешті, Франко є автором праці з промовистою назвою «Семітизм і антисемітизм в Галичині»; праці, пронизаної ідеєю міжнаціональної толеранції та взаємоповаги.

Варто згадати і Франкову рецензію «Piękna Żydówka, szkic społeczno-psychologiczny», в якій письменник критикує Вільгельма Фельдмана, автора польськомовної повісті, за те, що він тільки згадав, але не зобразив у житті галицького єврейства «націоналістичного напряму». Іван Франко безперечно стояв за розвиток національної єврейської свідомості в Польщі та в українській Галичині.

Тож звинувачення Франка в антисемітизмі цілковито безпідставні й надумані. Прикро, що в сучасному інформаційному просторі знаходиться місце для таких шукачів сенсацій, котрі прямо чи опосередковано ображають чужу національну гідність задля задоволення власних непогамованих амбіцій, тенденційно й безвідповідально кидають тінь на добре ім’я одного з найвидатніших українських письменників, важливого для багатьох поколінь читачів, фальшуючи його творчість і спекулюючи на зображенні у його творах – насправді правдивому, вдумливому й гуманному – складних міжнаціональних стосунків у Галичині ХІХ – початку ХХ ст. Сподіваємося, що виважені рішення Віденського магістрату та академічної громади Віденського університету випливатимуть з об’єктивного з’ясування фактів і в жодному разі не базуватимуться на суб’єктивних, неперевірених та перекручених фактах.
 
Микола Жулинський, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
 
Дмитро Павличко, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України, Герой України, автор збірки поезій «Єврейські мелодії», виданої в Ізраїлі мовою іврит
 
Іван Дзюба, академік НАН України, Герой України
 
Євген Нахлік, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту Івана Франка НАН України
 
Микола Легкий, кандидат філологічних наук, завідувач відділу франкознавства Інституту Івана Франка НАН України
 
4 листопада 2013 р.

[1] Див. на сайті журналу: http://www.profil.at/articles/1343/560/368421/iwan-franko-denkmalstreit-nationalhelden.