«Взяв мене Він, незнайомий, в опіку»: взаємини Івана Франка та Уляни Кравченко у світлі епістолярно-мемуарних джерел

«Взяв мене Він, незнайомий, в опіку»: взаємини Івана Франка та Уляни Кравченко у світлі епістолярно-мемуарних джерел
28.03.2019

Доповідь Марії ЛАПІЙ, наукової співробітниці відділу літературного процесу та компаративістики Інституту Івана Франка НАН України, на семінарі "Перехресні стежки" 26 березня 2019 року.

       

          Взаємини Івана Франка та на чотири роки від нього молодшої поетеси і вчительки Юлії Юліївни Шнайдер (у заміжжі – Нементовської), яка в літературі відома під псевдонімом Уляна Кравченко, були довготривалими, подієво насиченими й багатоаспектними, охоплювали різні рівні продуктивної професійної (літературно-видавничої) та особистої взаємодії (листовного спілкування й очних зустрічей).  

          Від осені 1883 і аж до 1914 Іван Франко та Уляна Кравченко тісно між собою комунікували, а їхні персональні стосунки набували різних форм і тональностей, коливаючись від учительсько-учнівського наставництва до тісних особистих контактів і зародження романтичних почуттів, «братерсько-сестринської», «тихої» дружби. Найінтенсивніше вони співпрацювали і приятелювали замолоду, на початках знайомства (епістолярного, а затим і особистого).

 

“Незнайомий, але споріднений духом – вирішив мою долю…”



            Листування і творче співробітництво між Іваном Франком та Юлією Шнайдер нав’язалось восени 1883. Надрукувавши (до речі, без відома і згоди самої авторки) доопрацьований вірш «Згадай мене, милий» у 21-му номері «Зорі» (автограф поезії, переписаний Франковою рукою, зберігається в його архіві в ІЛ. Ф. 3. № 1924), Франко налагодив контакти з письменницею-дебютанткою, надіславши їй першого ділового листа, що мав наставницький характер. «Перший лист І. Франка до мене пропав. ‒ Детальніше пояснювала У. Кравченко в автопримітках, які мали супроводжувати першопублікацію всього епістолярію. ‒ Той лист був написаний в перших днях листопада 1883 р. до Бібрки, де я була в той час учителькою. Заголовок листу Франка був: “Пані!” Лист писаний на рожевім папері, середньої величини, фіолєтним чорнилом. Лист підписаний: Мирон***, а при кінци адреса: Іван Франко. Львів, ul. Lindego nr 3. Mieszkanie p[ana] Nahornego. Зміст того листу був богатий. А що писав в тім листі Франко, можна догадатися з моєї відповіди Йому» (Кравченко У. Замітки. Ф. 3. № 1583. С. 1). Про Юлію, яка тоді вчителювала у містечку Бібрці (тепер Перемишлянського р-ну, Львів. обл.), Франко дізнався від проф. Омеляна Партицького – її «великого приклонника» (Кравченко У. В. Щуратові [Автобіографічні спогади про взаємини з І. Я. Франком]. ІЛ. Ф. 132. № 4. С. 7), тодішнього номінального редактора «Зорі», котрому ще ученицею львівської семінарії поетеса надсилала свої повісті й оповідання. Саме Партицькому, «котрий по-вітцівськи простив би і поправив», довірливо адресувала «образець і вірші», які, на її пересвідчення, мали б «спочивати в коши», однак інакше судилось – Партицький передав рукописи Франкові для оцінки. Між сторінками рукописів через неувагу залишився вірш «Згадай мене, милий», писаний олівцем «для себе, під впливом ночі місячної, музики і спогадів» (Кравченко У. В. Щуратові. Ф. 132. № 4. С. 8). Авторка не мала наміру посилати цю поезію до друку. Та якраз цей випадково віднайдений вірш сподобався Франкові. Листовно він перепросив, що поправив поезію, виявив щире пошанування до таланту поетеси і підтвердив готовність дбати про «його якнайкращий розвій», разом з тим порадив Уляні писати тільки вірші. Повість (за однією версією – «Марта», за іншою – «Настрій душі») Франкові однозначно не сподобалась, він назвав її занадто «цвітистою», а «із самого цвіту не може бути сіна» (Кравченко У. В. Щуратові. Ф. 132. № 4. С. 7).

         Листовно запізнавшись із Юлією Шнайдер, Франко взяв під свою опіку й літературне наставництво юну письменницю-дебютантку. Займаючись коректою і публікацією її творів, надсилав довгі листи з науками. В епістолярному спілкуванні з нею, виступав у ролі суворого і правдомовного вчителя, критика, виявляв свою ерудованість, раціональність, ба навіть підкреслював свій «поважний» вік. Подекуди їхні ранні стосунки нагадували модель спілкування суворого, але мудрого, турботливого батька і покірливої (чи свавільної) дитини. 
Хоч Франко і настановляв поетесу писати до нього щиро, без високих фраз, приміром, як до своєї коліжанки, вона й надалі зверталась до Франка з пієтетом й острахом, як до великого метра, вважала себе його ученицею і молодшою товаришкою, спільницею його ідейних переконань і літературної праці. Воднораз навіть боялась порівнювати власні творчі здібності й інтелектуальні спромоги з Франковим велегранним талантом й ентузіазмом, в одному ранньому листі [бл. 22/24 грудня 1883] розчулено писала: «Чи ж праця моя може ся з Вашою зрівняти? Мої крила слабії, а Мирон зрівняє орлиному лети [має бути лету. – М. Л.], тож не знаю, чи орел і тревожлива голубка зможуть разом летіти?! Праця наша дуже ріжнится: Ви працюєте з великими і всесторонними відомостями, а я що? Марниці. Вершик який напишу, і то мусите поправити, но най і так буде ‒ працюймо! Ви своєю ученою працею користь краєви принесете… я думками літатиму і слова, як барвні цвіти, сплітати[му], ‒ може, в свобідних хвилях котра з сестриць-русинок перечитає…» (ІЛ. Ф. 3. № 1617. С. 278‒279).


           Франкові початкові листи ‒ довгі, з численними порадами й науками, – стали справжньою літературною школою для Уляни Кравченко. У них досвідчений літератор вказував молодій авторці, в якому напрямі їй рухатись, що і як писати, які праці читати; критикував невдалі вірші, давав теоретичні й практичні уроки поетичної майстерності, спонукав до самоедукації і саморозвитку. Націлював опрацьовувати глибокі, серйозні теми з особистого і народного життя; дотепно-в’їдливо висміював зосередженість поетеси на зображенні інтимних почуттів й оспівуванні «леліяної любові»; заохочував її розширювати коло мотивів, посилювати предметність зображення, дотримуватись віршової метрики, намовляв пробувати писати сонети, терцини, компонувати віршові цикли, «рушати концептом» тощо. Навчав пильно й старанно працювати над мовою, змістом, формами і ритмами поезії. Прохав поетесу відмовитись од епігонства, пустослів’я, незрозумілих абстракцій, радив «глядіти на речі трохи реальніше» [т. 48, с. 402]. Щоб не зійти на манівці, наказував студіювати українську народну поезію, а щоби привчити Уляну «ограничувати крила своєї фантазії» [т. 48, с. 433], тобто зробити з неї більш реалістичну поетку, Франко заохочував її пробувати сили в описовій, пейзажній ліриці. Паралельно ангажував до збирання фольклорних матеріалів, ба навіть намовляв освоїти нове амплуа перекладачки. Як приклади для вправляння у літературній майстерності («для проби або й для забавки») надсилав і свої раніше не друковані любовні вірші, скажімо, на звороті листа від 30 листопада 1883 помістив дві поезії «І. Не схиляй своє личко прекрасне», «ІІ. Я й забув, що то осінь холодна» (Світ. 1925. № 5. 1. VI. С. 3–4. Нап. у верес. – листоп. 1883) [т. 48, с. 382], а в епістолі з 20-их чисел грудня того ж року ‒ «Прощальну пісню» (надрук. у «Зорі». 1883. № 24. 15(27).XII. С. 372, підп.: Мирон; п. н. «N. N» вірш увійшов до циклу «Знайомим і незнайомим» зб. «З вершин і низин», 1893).

 
         Співпрацюючи з Уляною Кравченко, Франко ставився дуже прискіпливо до її перших творів. Вимагав від авторки неабиякої старанності, самовіддачі, наполегливості й колосальної праці. Щоразу цікавився «новими співаннями», якщо ж не отримував необхідної порції «ліричної дробини» [т. 48, с. 432] – тих «поетичних цвітків, хмарок та соловейків» [т. 48, с. 453], – то відписував гнівно, як, скажімо, в епістолі від 30 листопада 1883: «Прошу я Вас, що се має значитися? Вже два листи від Вас дістаю, а вірша ані одного. Хіба ж се так годиться? Та коли так, то я й кореспондувати з Вами покину, бо до учительки Юлії Шнайдер мені яке діло? Я маю діло тільки до поетки Юлії Ш[найдер], а коли вона мені не ласкава запрезентуватися, то я рушаю собі на чотири вітри» [т. 48, с. 378], або ж іронічно-докірливо, як-от у листі від 1 січня 1884: «<…> Але що ж то, чи Юлія вже забула вірші писати? <…> В Новий рік, кожний старається показатися з чимось ліпшим, ніж досі, а панна Юлія ані ду-ду. <…> Чи кожна женщина лиш поти поступова, емансипована, з посвяченням, з запалом і з поезією, поки не замужня? Радби-м знати» [т. 48, с. 399] і далі, в іншій епістолі від 4‒5 лютого 1884, підбадьорливо: «пишіть, а не забувайте за вірші – шліть якнайбільше, щоб було до вибору» [т. 48, с. 401], або ще (в листі від 9 травня 1884): «Коли Вам раз не вдасться, робіть другий і третій раз на інший спосіб, іншою дорогою, але робіть» [т. 48, с. 433].

 
           Чому віршами Уляни Кравченко та інших молодих авторів Франко займався так старанно, пояснював у листі до К. Попович від 20 квітня 1884: «власні вірші суть у мене звичайно плодом тяжкої духової праці і гірких обставин життя, а чужі прилітають до мене готові, свіжі і пахучі, як цвіти, кинені невидимою рукою крізь вікно на мій стіл. А щодо труду, який я собі нібито задаю при їх редагуванні, ‒ то з сього собі не робіть ані крихітки нічого. Се у мене не труд, а відпочинок, розривка, котра мене дуже освіжує» [т. 48, с. 414].
          Займаючись літературним зростанням поетеси, Франко широко репрезентував її творчість у тогочасній періодиці, оприлюднивши численні вірші у газетах «Зоря», «Діло», журналах ЖіС, ЛНВ, часописах «Руслан», «Галичанин», «Дзвінок», альманахах «Вік» (К., 1900), «За красою» (Чернівці, 1905), календарі «Просвіти» (Л., 1888). Він помістив її сонети в жіночому альманасі «Перший вінок» (Л., 1887), антології «Акорди» (Л., 1903), що її сам упорядкував. І що особливо важливо ‒ 1885-го упорядкував і видав дебютний збірник поезій Юлії Шнайдер «Prima Vera» (книга вийшла у Львові в серії «Русько-укр. Б-ка», накладом Е. Олесницького), а 1891 видав 2-ий збірник поезій Уляни Кравченко «На новий шлях!» (книга вийшла також у Львові в серії «Літ.-наук. бібліотека»). Цікаво, що існував задум видання і 3-ої збірки ліричних фрагментів Уляни Кравченко, однак втілити цей спільний видавничий проект не вдалося. В автобіографічних замітках, надісланих після 1926-го В. Щуратові, Кравченко вказала на головні причини, що свого часу перешкодили публікації нової книги: «сонети, яких мала я тоді в числі 60 хотів [Франко. – М. Л.] в другій збірці видати, я не користала з пропозиції – мала тоді від властей і вдома багато неприємности <…> прийшли хвилини утоми…» (Кравченко У. В. Щуратові. Ф. 132. № 4. С. 13).
          Під пильним наставництвом Франка, з його колосальною інтелектуальною поміччю відбувся успішний дебют і подальше становлення Юлії Шнайдер як поетеси, а в інтелектуальних діалогах з ним (що далеко не завжди мали консенсусний характер) зростала й розвивалась її літературна майстерність, формувались ідейно-естетичні погляди. Питання творчого співробітництва з Франком висвітлено у розлогих спогадових статтях У. Кравченко «Моя дружба з Іваном Франком» (1936), «Велика дружба» (1940), «Щирий друг і вчитель» (1941). 


“Здалека обожаний геній став моїм братом” 


          Синхронно із творчими в Уляни Кравченко і Франка нав’язались тісніші особисті стосунки. Після обміну кількома листами, Франко почав форсувати їхні взаємини, відверто й заповзято виявляючи бажання особисто познайомитися з поетесою, щоби достарчити для її потреб книжки, газети, а чи й допомогти матеріально, а вже 16 грудня в неділю 1883 він вперше приїхав у Бібрку. Під час цього візиту залишив свою світлину з присвятою та багато книжок, одначе, зі слів поетеси, ці матеріали не збереглись. Багато листів, світлин і рукописів знищила воєнна хуртовина (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 45). Саме з перших Франкових відвідин Бібрки бере свій початок нова, емоційно-насичена, фаза живих взаємин письменників – приязно-романтична, а сам Франко виступає уже «не тілько в ролі Вчителя» (Там само. С. 10). 
          Кілька днів по перших відвідинах, не дочекавшись звістки від Юлії, Франко прислав лист, в якому наполегливо запрошував її з візитом до Львова: «Ану-ко зробіть фігля та й приїдьте, як то буде славно!» [т. 48, с. 389], і ще: «Розуміється, я не маю претензії на то, щоб моє товариство було Вам приємне, – я знаю тільки то, що мені Ваше товариство було б дуже миле і що дні Вашого побуту у Львові були би для мене маленьким празником <…>» [т. 48, с. 389]. Вкінці поцікавився, чи Юлія здорова і весела, чи була у школі в понеділок, чи «мамця» здорові, а лист підписав: «Ваш Іван»
          За описом Юлії, той лист «був довгий, на 4 сторони» (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 10), проте зберігся лише фрагмент, верхня чверть другого аркуша і його долішній клаптик, б/д. На звороті листа Франко помістив «обіцяні вірші» – чотири строфи «Прощальної пісні» [т. 48, с. 389–390], до якої додав коментар роз’яснювально-застережливого характеру: «<…> Тільки прошу Вас, не прикладайте смислу тої пісні, а особливо її значення, до себе. Я надіюсь, що наші дороги не розійшлись, але противно, що ми довго ще будемо йти і працювати спільно для нашого краю. Чи як ви гадаєте?» [т. 48, с. 390]. Зберігся автограф твору (№ 193. С. 67–68), датований 14–18.XII 1883. Аналогічна дата виставлена в першодруці (Зоря. 1883. № 24. 15(27).XII), де цей вірш має вісім строф, у листі – чотири. За слушним припущенням Д. Лукіяновича, подвійна дата могла вказувати на те, що 18 грудня Франко дописав три нові строфи і виправив третю й четверту з листа (Лукіянович Д. Примітки до листів І. Франка // ІФ. Статті і матеріали. Л., 1956. Вип. 5. С. 175). В автокоментарях до листів Уляна Кравченко завважила: «Приїзд Його [себто Франків. ‒ М. Л.] не уважала я за тайну, і переказала привіт проф. Партицькому. Франко, однак, тому що Йому докучали за його заінтересовання моєю особою, не признався нікому, що був у мене. Вірш, який мені прислав у листі, “Будь здорова моя мила”, уложив, коли від’їздив з Бібрки в неділю, пізно ввечір в бурхливу сніговію» (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 10). Цей вірш, як видно із Франкових застережень, змістом не дотикав особисто нової приятельки, а нав’язував радше до його попередніх любовних досвідів (можливо, з О. Рошкевич, Ю. Дзвонковською). 
          У першому після очної зустрічі листі [на якому олівцем виставлено дату: 22 (виправлено з 24).ХІІ 1883], Юлія повідомляла: «Своїм приїздом Ви наробили в Бібрці алярму [метушні, переполоху. – М. Л.], звичайно, як в малім місточку з браку новинок, всі цікаві: кто? Звідки? Пощо? І т. д.» (Ф. 3. № 1617. С. 279). З її слів, через Франків візит зазнала кпинів і жартів від інших вчителів, які в понеділок їй співали «Ой ти поїхав», однак запевнила, що цікавості їхньої не вдоволить. Франкова «Прощальна пісня» їй сподобалась (дослівно: «Пісня прощальна подобалася мені, рада б чути мелодію. Сумнії, понурі я так люблю! Може би мя уколисали, а може, противно, мадярска нута своїм житєм розбудила?!». Там само. С. 279), однак поцікавилась, чому поет залишив її (себто пісню) «без лика надії?» (Там само. С. 280). Очному знайомству з Франком неприховано раділа: «Мені здаєси, – мислила, – що попередні наші листи були забавою з зав’язаними очима, тепер, познайомившися, можемо щиро розмовляти» (Там само. С. 277), при тім дорікнула Франкові, буцімто його перший після приватної зустрічі лист «щось не свобідний, не такий, як попередні» (Там само. С. 277), адже в тих давніших листах «більше було енергії, троха гніву, напоминаня, науки» (Там само. С. 277). Здивувало та насторожило Юлію, зокрема, й те, що Франко дуже обережно і то тільки за певної умови був згідний поділитись своїми думками про неї, натомість сильно переймався враженням, яке справив на поетесу своїми відвідинами. На Франкове прохання Юлія таки описала перше враження від зустрічі з поетом, однак зробила це ухильно й розмито: «Хочете, щоби я написала, яке вражінє зробили Ви? Яке мудрий чоловік може найлучше вражінє лишити о собі – таке Ви лишили» (Там само. С. 277–278). Франка ж відверто не задовольнили, ба навіть розгнівали, «обвиті в бавовну», себто неясні, міркування поетеси, а тому в листі від 23 грудня 1883 він зіронізував, що, мовляв, «лучче було не видітися і дальше кореспондувати, як Бог приказав», та ущипливо й не без насмішки зазначив: «“Яке враження може лишити мудрий чоловік?” Пан-Біг знає, яке, – я досі не стрічав жадного такого, але мені здається, що “мудрий” чоловік може дуже часто лишити по собі дуже дурне враження. Розуміється, я й не маю претензії ані до “мудрості”, ані також до того, щоби-м лишив по собі надто добре враження» [т. 48, с. 392]. У тому ж глумливому тоні виповів враження про зовнішність Юлії: Правду кажучи, Ви мені зовсім не подобались. Взріст зависокий, руки замалі, очі не блискучі <…>, але то правда, що кого пан-Біг обдарував гарною, золотою душею, той повинен тим одним вдоволятися. Але що ж, душі на чолі не побачиш <…> Я, яко поет, обожатель красоти, і єсли судити Вас з того становища, то сміло можу сказати, що Ви мені не сподобались» [т. 48, с. 393], а далі відверто й без зайвих «делікацій» уточнив: «помимо Вашої поверховності я полюбив Вас, як сестру, як друга, може, навіть і трошки більше – докладної міри поки що ще не маю» [т. 48, с. 393]. Уже неприховано, у провокативному тоні заявляв, що нетерпеливо чекає на друге очне побачення, та настійливо зазивав знайому до Львова: «Ану-ко, зробіть фігля і тепер-таки, в польські свята, сли не будете куди запрошені на приємнішу забаву, то приїдьте! От ми собі побалакаємо! Правда, у Вас фондів на дорогу не густо насіяно, ну, але коли на то прийде, то я готов звернути Вам кошти сеї подорожі. Цікавий я, чи зберетесь на відвагу» [т. 48, с. 394]. Юлія ж помірковано відповіла Франкові листом від 25 грудня 1883: «За Ваші братні-дружескі чутя не гніваюся, но рівно ж сестриними одплачую – о які инші, не скора я Вас посуджати, серце-бо, котре колись сильнійше ударяло для “святой истоти”, серце, котре тепер належить до святих діл, не може містити в собі инших чуств як приязнь – но чи то мало? Чи єсть що шляхотнійшого, тревальшого! Для нас в тьмі, борбі, бурях сего житя приязнь може бути одним лучем, що з ліпшого світа спливає. Хиба нискі щодневні лоби гадають, що женщина и мужчина мають для себе лише любов або погорду – злість, а ніяких дружеских висших чуств не здібні знати?» (№ 1617. С. 284–285). Від коментарів про зовнішність Франка утрималась та ще раз наголосила, що враження про нього яко «мудрого чоловіка» сформувала задовго до його відвідин Бібрки ‒ «при читаню вершів – щось якби пречутя, що колись зазнакомимся і бодаки [дошкульні листи. – М. Л.] посилати будем собі» (№ 1617. С. 284); піджартувала, що про зовнішність, певно, не Мирон, а Іван випитує; опісля тактовно підкреслила, що ніколи нічия зовнішність не викликала у неї сильного враження – «оціну»: «Опись поверховности лишаю иншим женщинам – именно тим, котрі не знають вартости, не любуються красотою духа» (№ 1617. С. 284). 


“Мирон не хоче бути учителем, він зачинає пісню инакшу – пісню соловея співати…”


           Франко, розгортаючи їхні з Уляною взаємини в новому напрямі, повторно натякнув (у згаданому листі від 26 груд.), що ці стосунки легко можуть дійти й до чогось більшого, аніж «братерсько-сестрині чуття». Втім ці делікатні справи намірювався «начистоту» обговорити з «Бобрецькою пташкою» при найближчому особистому побаченні. 
На Франкову щиру «сердечність» Юлія не виявляла ознак передчасної радості, з поїздкою до Львова не спішила, воліла й надалі комунікувати дистанційно, врешті, у листі від 28 грудня 1883 стурбовано ословила вагання і побоювання: «Так нам було добре, коли Мирон був учителем, а Юлія ученицею, – так свобідно писалося – от я складала якійсь вершики – і вперед сміялася як свавільне дитя, що Мирон мусить поправляти, а за тоє нагніває[ть]ся на мене і буде учив, як дальше маю писати – но горе! так коротко моя утіха тревала. Мирон не хоче бути учителем, он зачинає пісню инакшу – пісню соловея співати… но чи зможу я на ню одповісти? Така тяжка задача для мене, тим більше, що цілком несподівана» (№ 1617. С. 287). У тім-таки листі боязко замислилась, що і як відповісти Франкові, бо ж то нелегко розібратись, «що душа чує?!» (№ 1617. С. 287). Двояко собі уявляла те нове життя з Іваном ‒ повне «незнаного свіжого блеску ‒ но і жертв» (№ 1617. С. 288). Горесно відзивалася на саму згадку про боротьбу і жертви, хоч і завіряла, що готова знайти сили й витривалості у всіх невигодах-пробах життя (№ 1617. С. 288). Урешті зійшлась із Франком на думці, що в цій справі лиш загально писати можна (№ 1617. С. 289). Франкові ж пояснювала, що він і сам остерігав її нібито пише все загально, абстракційно й безвідносно до кого-небудь; по-друге, про Франкові наміри від нього самого усно бажала довідатися, заодно радила звернутись за дозволом на одруження до її матері, чи хоча б персонально звідомити її. «Сли Ваші заміри незмінні і Ви самі не скажете вже більше секрету з них робити, – мовила в листі за 30.12.1883, – тогди і я свої погляди і чутя скажу, тогди Юлія перестане поетично писати до Мирона, а зможе практично з Іваном о справах односячихся до них обох практично говорити» (№ 1617. С. 292). Не маючи змоги самій вибратись до Львова через сильні морози, зазивала його заглянути у Бібрку. Зі свідчень Кравченко (які наразі ще потребують підтвердження чи спростування), запланована зустріч таки відбулась: в останніх числах груд. 1883 Франко навідався у Бібрку, а опісля ‒ від’їхав до Нагуєвич, заповівши свій наступний приїзд на Різдвяні свята (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 15). Так чи інак, а вже на початку січня 1884 Юлія отримала лист ‒ «писаний як до нареченої, радісний, гарний ‒ як сама поезія. Тон листу зраджував щастя автора» (Там само. С. 15). Той лист, зі слів поетеси, був підписаний «Твій Іван» та містив план спільного життя на селі. Від нього зберігся лише Post scriptum із заохоченнями до висилки нових віршів (Там само). Про зміст утраченої частини листа можна хіба здогадуватись із наступної кореспонденції. Так, у новому листі, на якому олівцем виставлено дату 3 січ. 1884, глибоко стурбована й огірчена «хворобою мамці», Юлія стримано погодилась на Франкову пропозицію щодо спільної «тихої праці» і життя на селі: «Коротко лиш скажу, що на життя наше на селі цілком згоджаюся: тиха праця фізична, украшена духовою, зближенє і пізнання нашого бідного люду – се було моїм бажанням і мало для мене повабу, тож рада я, щоби план, Вами предложений, удався, впрочім, лишаю Вам дальший заряд [керівництво, ініціативу. – М. Л.]» (№ 1603. С. 63). Пізнішим автокоментарем уточнила: «У відповіди на мій 8-й лист (яка не задержалася [збереглась. – М. Л.]) [Франко] пропонує спільне життя в своїм ріднім селі Нагуєвичах, маючи на думці, життя великими, нероздільними сім’ями, де кожний трудиться для спільного добра. Він писав, що ми обоє мали би працювати дальше як на полі письменства, ‒ а моя мати ‒ моя рідня і Його мали б працювати при господарстві» (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 14). У ще одній рукописній примітці Юлія переконувала, що Франко направду пропонував їй перенестися з родиною до Нагуєвич (Кравченко У. Примітки до п’яти листів І. Франка до Ул[яни] Кр[авченко]. Ф. 3. № 1583. [С. 6]), однак вона, з огляду на здоров’я та інші перепони, говорила про неможливість і брак сил до цієї праці. 


“Така то велика любов великих людей”


         У приватному листуванні, яке активно провадилося в січні 1884, зафіксовано дисонанси і конфлікти, що натоді постали між приятелями. Позаяк Франкові листи того часу втрачені або дуже пошкоджені, про порушені в них теми можна хіба здогадуватись із розлогих відповідей та пізніших коментарів Уляни. Наприклад, у її листі за 4 січня (№ 1603. С. 67–70) зворушливо ословлено жіночі підозріння й домисли щодо Франкової невірності. Вже сам початок епістоли та її кінцівка сигналізують про певну плутанину й розлад стосунків: «От ми справді будуємо Вавилон, не знаю, в чім шукати вини?» (№ 1603. С. 67), а вкінці знову: «Будова Вавілону значно поступає. Може, удасться нам дістатись там, де наші попередники не дісталися?!» (№ 1603. С. 70). У першій частині листа конкретизовано головні причини цього неладу – жіночі ревнощі та прикро вражений ідеалізм Кравченко Франковою забудькуватістю щодо давніше сказаного або й написаного. Найбільший жаль і розчарування у неї викликало підозріння, що «небожитель» Мирон маніпулює почуттями, як звичайний чоловік. Ці «темні чуства» виповіджено детальніше: «Тож той, котрого ти висшим [від] всіх окружаючих смертельних виділа, той, котрий здавна піддержував віру, що суть характери, які твоя фантазія викохала, той, котрого кожде слово таке сильне-правдиве, так порушало-огрівало душу, той уміє грати чуствами, як кождий инший, він бажає посідати моє серце, коли єго для мене нічого не чує, коли єго б’є для иншой. Мій ідеалізм не міг простити такій слабости чоловіка, тим більше там, де видів великість поети-писателя» (№ 1603. С. 67–68). У тому ж листі просьба «ввійти в її положенє» підкріплена такими словами: «що би Ви сказали, єсли би повіла Вам наречена: “Мій Миронцю, знаєш що – я любилам і в кождім часі залюблена буду” (Ваші слова о якійсь там Юстрі [очевидно, так згірдливо названо Юзефу. – М. Л.] чи иншім 18тім [вісімнадцятім тумані. – М. Л.] – а дальше: “не лякайця она замикаєся в кляшторі [монастирі. – М. Л.]”» (№ 1603. С. 68), там-же наведено розсудливе запевнення: «сли в’яже нас присяга вірности, то ніт [ні. – М. Л.] тіни подозріня, що инша єсть коханкою, не було би, хотяй би та чарівно хороша близько Вас була» (№ 1603. С. 68). Певна річ, що не привідкрите минуле, а ще не вигоєні «дуалістичні чувства» до Ю. Дзвонковської, які латентно оприявнились у двох Франкових не збережених листах (надісланих, правдоподібно, в перших днях нового 1884-го року), найбільше прикро діткнули адресатку та заодно принесли їй найсумніші післяноворічні хвилі. 

           Схоже на те, що Уляна дійсно ревниво остерігалась «ривальки» (суперниці), бо в згаданій епістолі осудливо картала Франка: «Коли в нинішнім листі кажете, що серце і душа ціла Ваша [себто Улянина. ‒ М. Л.], а не Юзина, а попередне зізнаня було лиш [пробою] на мою “практичну вартість”, то я її по новім перечитанню не можу одгадати, яка то для мене користь чи вартість і яка ціль чи проба то була? Хіба Ви самі мені скажете, я не одгадаю» (№ 1603. С. 69). На Франкову пропозицію зберегти в стосунках щиру приязнь, там же відповіла: «я вже приязнь для Вас на все – на все в вінок життя вплелам, будьте лиш Ви їй вірні» (№ 1603. С. 69). У приписці, зробленій на полях згаданого листа, висловила здогад, що Франко, найпевніше, затіяв загадкову «перевірку» почуттів ревністю 

 для розриву стосунків, його ж бентежний лист виглядав так, ніби він намірювався «вицофати» своє слово, що «половинно було дане» (№ 1603. С. 70). Засумнівавшись у перспективності такого подружжя, Уляна відверто дорікнула Миронові: «єсли совість що викидувала, то було лишити на передслюбну сповідь, а тепер прийшлося особисті пляни кидати. Ой Мироне, Мироне!» (№ 1603. С. 70). Заразом закинула Франкові, що його план, видно, швидкоруч, поспішно зроблений. В іншому листі [дата нерозбірлива, можливо, Б[ібрка] 7.1.884, на 1-му арк. іншим чорнилом виставлена пізніша (на наш погляд, менш вірогідна) дата 16.1.1884; № 1603. С. 79–81], 


                                                                                                     


що змістом дотикає попереднього, пересилюючи «хвилеву слабість духа» й «якійсь темні чуття», навіть пожаліла того нещасливого, чиє серце й «душа ціла належить до иншой!» (№ 1603. С. 79). Співпереживала Франкові через його «тиху-безнадійну зрезигновану любов» (№ 1603. С. 79) та радила другові не втрачати надії-терпеливості; переконувала, що Юзине серце колись-таки загориться до нього любов’ю. Писала: «маєте приязнь пані Д[звонковської] і єї сина, тож они, може, склонять Ю[зефу], а она, пізнавши Вас, й полюбить» (№ 1603. С. 79). Наголошувала, що не є заздрісною, однак у серці «товариша життя» сама бажала б посідати місце і тим же хотіла його взамін «нагородити». Одну лиш «супірницю» готова була терпіти ‒ «отчину» (№ 1603. С. 80). 

        Урешті, на підставі здогадок, що у Франковому «серцю царствує рожа» (№ 1603. С. 81), побажала «доброму знакомому» «Щасть Боже» та пообіцяла надалі зберегти у стосунках «безітересовну щиру приязнь». 
Пізніше, коментуючи власні епістоли, Уляна Кравченко виправдовувала Франка: «Така то велика любов великих людей. І вірний Оноре Бальзак мимо листовних упевнень, висиланих до далекої п[ані] Ганьскої, інтересується Каролиною Марботи (Marboty), котра убрана як мужчина в р. 1836 їздила з ним до Італії. В тому ж часі симпатизує з гарною графинею Вісконті (Visconti) і з романтичною панею де ля Валєте (de la Valete). <…> 
Повстають дисонанси. 
Хвилина зневіри – але ні, він, Мирон не “дон Жуан”, ні цей, до котрого сказати можна: “Баламуте сього світа, баламутиш мої літа...” 
Він щирий, та такий безпорадний; справжній, бідний поет. Нічого не скриває. І про Юзю [Ю. Дзвонковську. – М. Л.] говорить, і про листи, що пише до Ольги [ймовірно, Білінської. – М. Л.]. У нього клопоти матеріяльні. Ситуація без виходу з причини браку фондів та забезпечення життєвого. – 
Я Його зрозуміла і оправдала. Всіх життєвих труднощів не боялася – але боялася револьверу демона П. де Печки, та не могла про подружжя свобідно говорити» (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 19; чорновий автограф: Ф. 132. № 5. С. 25). Окремі розмисли на цю тему наведено в нотатках «“Чим була я для нього...” (“Інтимне”)» (ІЛ. Ф. 132. № 5). 


“Думками, душею належали ми до себе”


          Попри те, що між письменниками не дійшло до одруження, Уляна давала зрозуміти Франкові, що не хоче втрачати давнього учителя і приятеля. Не приховувала щирої симпатії, намагалася утривалити їхні дружні відносини, щоб і надалі працювати разом. У листі б/д, ймовірно, з поч. лютого 1884 розважливо певнила Франка: «З моєї сторони прошу не одбирайте собі гумору і не придавайте терпінє журбою о нашім життю будучім. Єсли по лутшім обопільнім застановленню дійдемо до пересвідчення, що при наших обстановах і слабім здоров’ю було би нам гірше і тяжче жити, як доси, то зостанемо дальше лиш в щирой приязни... Ви і так терпите – маю ще і я своєю особою побільшати терпіння – ні-ні, не хочу бути тягаром нікому, тим більше тому, котрого спокій до єго праці – дорожшим мені над власне щастя, над особисті взгляди» (№ 1603. С. 101).

         На підтвердження власних слів та заразом щоб утішити, розраяти хворого й зневіреного Франка, надіслала вірш «До друга» з такою приміткою: «На питанє, що з віршем зробити, – скажу, що то Ваша власність ‒ вільно Вам друковати або кинути, що ся подобає, але не вільно казати, що мій друг не варт віршів. Он варт гарнійших, вправнійшої руки, тілько біда, що я так, як хочу, не умію ще написати» (№ 1603. С. 102). Цей вірш-присвяту надрук. в другім, доповненім виданню збірки «На новий шлях» (Коломия, 1928) у циклі «Миронови».

       На цьому новому етапі міцної емоційної близькості з Франком Уляна Кравченко звертається до нього як до брата, виявляючи неабияку силу духу і стійкість характеру, здатність до емпатії. Щиросердо співпереживає негараздам Мирона, по-сестринськи заохочує його до літературної діяльності, закликає письменника не піддаватися хвилевим неповодженням, досить різко нагадує приятелеві про його громадські та літературні обов’язки: «Гадалам вже не писати щобись міг, чоловіче, спокійно умерти ‒ но, пригадавши собі, що єсте Русином, чую обов’язок і право будити Вас до життя і діла! Чи Русь так слабих синів має, що при перших яких неповодженнях ‒ неудачах умерти бажають?! Вільно Вам, друже, умерти для себе, але не вільно для народа так скоро умирати, хотяй тяжкі жертви и проби несе житя ‒ мусите витревати, тим більші будуть заслуги!» (№ 1603. С. 405). І далі: «Отже ж, прошу не бути слабим, як тканина павуча, що вітрам уносити даєся! Брати Русини повинні виробити в собі духа із сильного матер’яли, повинні знести все, як гартована сталь блискуча, як той дуб твердий, неустрашений бурями. О, кріпіться, не уставайте, знеохочений к праці, не уступайте місця иншим можним сусідам, кріпітся надією кращих днів ‒ хотяй би не для нас, але за нашим заходом для наслідних поколінній най загріває до праці!» (№ 1603. С. 405). Щоби побороти Франкову апатію, апелювала до його чоловічих, вольових якостей, зокрема, писала: «Лише слабії женщини вли[я]нням внішним піддаються, мужчини силою воли, силою душі уміють двигнутись, не дають лиху побиватися, они суть строєм в розстрою других, а не самі даються хвилевим неповодженям роз[с]троїти!» (№ 1603. С. 76). Трохи пізніше, в листі б/д, написаному бл. 4 березня 1884, повторила свої настанови-підбадьорення, адресовані хворому й самотньому другові: «а возміт же Ви й собі хоть оден “мішок надії” (а другий мені пришліть), то нічого не коштує, а прецінь, лекше жити… Впрочім, Ви не повинні нарікати ані знеохочуватися, маєте “wzięcie” [польс., прийняття. ‒ М. Л.] популярність не тілько у молодіжи, але і старі батьки мають для Вас довір’я і повне признаня для Вашої праці» (№ 1618. С. 289‒290). Зі змістом і тоном цього та попереднього листів перегукується вірш У. Кравченко «Чому в твоїх очей блакиті тремтить сльоза?», написаний, здогадно, того ж часу, що й згадані епістоли. У ньому поетеса говорить про неможливість особистого щастя у «днях терпінь» та щиро співпереживає другові, чий сум «на душу мече божевілля, / розпуки тінь…»
        Після поспішних Франкових освідчень і невдалих планів на спільне сімейне життя, їхні взаємини перейшли у фазу тихої, щиролюдської дружби. 


“Стрічи з Франком все були для мене і для нього … празником”


         На початку травня 1884-го Франко спільно з Володимиром Коцовським загостили до Бібрки. Про цю поїздку в автопримітках до власного листування У. Кравченко подала таку інформацію: «Так як заповів – приїхав Франко до Бібрки в неділю дня 3.05 [схоже на те, що ця подія відбулась не 3-го, а 4-го травня, адже неділя припадає саме на 4-те число. – М. Л.] 1884 p., ранним потягом. З ним приїхав Його друг – Д[окто]р Володимир Коцовський (Корженко), котрого я особисто ще не знала. В тім часі перебувала у мене моя сестра Валєрія. Тому, що ми з Франком заняті були розмовою про свої справи – Корженко товаришив у проході до “каплички на горі за містом” – моїй сестрі. На проході стрінули ми комісара Штрассера, який опісля ще більше виступав проти мене, бо видів мене сам в товаристві революціонера – Франка» (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 31). Якраз цей «один день весни і бобрецкий луг, повен латачів… і тихі розмови і мрії про щастя і волю людей-братів» (№ 1631. С. 319) відрефлектовано у віршовому диптиху «Спогад» (оприлюднено в ЛНВ. 1903. Т. 22. С. 95–96; автограф, б/д, із Франковими правками зберігається в архіві ЛНВ – див. Путівник по фондах відділу рукописів / заг. ред. Г. М. Бурлаки. К., 1999. С. 600). Здогадно, враження від цього візиту викладено в одному недатованому листі (№ 1617. С. 465–468), в якому Юлія інформувала, що після Франкового від’їзду ще довго не могла остудити гарячу голову й втихомирити «виображню» (уяву), що викликувала різні примари. Валерія намарне намагалась вдоволити цікавість бобрецького товариства, яке застала у Дзеровичів. Уляна раділа, що її улюблене місце при капличці сподобалось Франкові й обіцяла за його намовою реалістично описати цей краєвид. Раяла Франкові відволіктись од тяжкої праці ловлею риб. Очевидно, уже натоді в Коцовського виникли симпатії до Уляниної молодшої сестри Валерії, адже в короткому листі від 15 травня 1884 зі Львова Франко дотепно піджартовував: «Що се у Вас за якась маленька “Валерійка” найшлася? Будучи в Бібрці, мав я честь пізнати панну Валерію, панну, оскільки я міг зміркувати, зовсім дорослу. Чень же, се не она? <…> Корженко каже, що  б о ї т ь с я  писати. Може, Ви будете знати, що се значить, – я не знаю» [т. 48, с. 446]. У вересні 1884 Коцовський сам несподівано відвідав Бібрку, а враження од поїздки виклав на початку листа до Франка від 12 вересня 1884: «Дорогий Друже! Заїхавши щасливо до Біберки, зайшов я сам не знаючи як, до пп. Шнайдрів. Не буду богато писати об сім, як мене приняли, скажу лише, що сли так хто уперся умерти яко мізантроп та песиміст, сему не радив би я знакомитись с панною Юлією і їздити до Біберки….» (№ 1618. С. 643–644). Коротко, але прихильно, згадано ім’я поетеси у листах Коцовського до Франка за 1.11.1884 і 2.06.1885, зокрема, зауважено, що «дуже розумна дівка» (№ 1603. С. 614). 29 жовт. 1884 померла мати У. Кравченко. На цю подію В. Коцовський і Франко відозвалися спільним листом од 9 листопада 1884. Висловлюючи співчуття, Франко писав, що «случайно будучи у п. Коцовського, <…> рівночасно з ним дізнався» з її листа про тяжку втрату – смерть її матері [т. 48, с. 494]. Уляна про цю подію найперше звістила Коцовського, бо, з її слів, «прикро» їй було писати Миронові (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 52). Ще одне – після одруження Коцовського з Валерією Шнайдер (1889) поетеса не раз зустрічалась із Франком у Львові, в помешканні Коцовських, де довший час перебували її обі доньки. До Коцовських часто приходив Франко. І коли огортав його психічний неспокій, а в пізніших літах слух його був відчинений на голос духів, лишався у них на ніч, а часом і на кілька днів (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 94; Грицак Я. «Ще один “жмуток” до історії “Зів’ялого листя”: коментарі Уляни Кравченко до свого листування з Іваном Франком» // До джерел: зб-к наук. праць на пошану О. Купчинського з нагоди його 70-річчя. Т. 2. К. ; Л., 2004. С. 525, прим. 164). Збереглося і приватне листування Уляни Кравченко з В. Коцовським (6 листів за 1884–89: ІЛ. Ф. 132. № 171–176, у яких поміж іншого не раз згадано про їхнього спільного товариша Франка.
 

       Прикметно, що Франко опікувався не лише літературним ім’ям, а й особистою долею Уляни Кравченко. Перейнявшись майбутнім Юлії після звільнення її з посади учительки у Бібрці 1884-го , прилаштував її в Інститут cестер василіянок у Львові. (Цій події Франко надав публічного розголосу, написавши критичну замітку п. н. «Фактъ до характеристики нашого шкôльництва» // Діло. 1884. № 104. 6(18).IX. С. 2, б/п та Prawda. 1884. № 40. 4.Х.(22.ІХ). S. 475‒476, підп. Myron, датовано: Lwów 20 września). У ній, як приклад аномальності тодішніх шкільних відносин, «на суд прелюдний» викладено історію «молодої і непослідним талантом обдарованої» учительки – «ревної і спосібної, щирої русинки, котра і на іншім [літературнім. – М. Л.] полі дала вже пізнатися ширшій громаді» [т. 53, с. 120]. Наголошено, що зразкова викладачка, яка, до того ж, опікувалась хворою матір’ю, стала жертвою підступних закулісних інтриг шкільної ради та раптово зосталася без ніякого пристановища [у Стоках, куди її ухвалено перенести, школи як такої не було, її ще треба було зорганізувати]). Там вона перебувала з 1-го лютого 1885 і до 1-го жовтня того ж року.

         Коментуючи в «Замітках» Львівський період власного життя, Кравченко уточнила: «Франко приходив до мене в школу василіянок, де я мешкала, і в промовниці ми могли говорити. Також зустрічалася я з ним… в бібліотеці Оссолінських, або в кав’ярні Шнайдера» (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 57–58). На той час у Галичині подібна діяльність жінки була обмеженою, «Люди зі здивуванням гляділи, що приходжу сама на “Бесіду”, до театру, до наших бібліотек і до бібліотеки Оссолінських, де тільки самі мущини приходять», – споминала у мемуарах «Наталя Кобринська» (автограф зберігається в ІЛ Ф. 132. № 100. 30 арк.; спогад було виголошено 23 лют. 1930 у Перемишлі на вечорі, присв. 10-ій річниці з дня смерті Н. Кобринської; опубл. у: Слово і Час. 1990. № 3. С. 24). 
        Збереглася картка-кореспондентка від 12 лютого 1885, якою Кравченко запрошувала Франка разом «з братом Владзем» на іспит, що мав відбутися 13–го числа о 3 год. пополудни в Інституті сс. Василіянок (див. також анонс у газ. «Діло». 1885. № 11. 26.І (7.ІІ). С. 5; звіт про цю подію: Там само. № 16. 9(21).ІІ, б/п). До повідомлення додано приписку: «Конче – сумно мені між самими чужими. Уляна» (№ 1615. С. 124). Відомо, що Франко був присутнім на тім заході, але прийшов не сам, а з товаришами, зокрема, Е. Олесницькиим – видавцем першої збірки віршів У. Кравченко, котрому Франко представив поетесу словами: «Це наша Пріма Вера». З її слів, усі присутні звернули увагу на те, що вона перебувала «в дружбі з Франком». У перерві музичного показу удвох усамітнились для розмови перед Франковим першим від’їздом до Києва: він, буцімто, прагнув почути її остаточне рішення стосовно їхнього майбутнього. Однак Юлія тоді ословила намір залишитися назавжди в Інституті Василіянок і присвятити своє життя справі перевиховання «дівчат – бездушних ляльок на свідомі-активні жінки». У коментарях до епістолярію подано й інші важливі деталі зустрічі: «Я знала, – споминала Кравченко, – що Франко у Києві хоче здобути фонди на основання нового журналу. Бажаючи йому, щоби вже раз безтурботно міг як письменник працювати, дорадила оглянути в Києві за богатою товаришкою життя. По повороті з Києва Франко сказав мені, що познайомили його з Ольгою Хоружинською. Одначе нас лучила дальше дружня співпраця... Ми стрічалися щодня – що не сподобалося львівському громадянству. <…> а навіть писали про це в газетах, що я приклонничка Драгоманова і Франка, через що батьки не будуть посилати до Василіянок своїх дочок. – Щоби оминути виповідження зі сторони управи інституту, знайшла я в селі Руденка у поміщика Нагірного приватну лекцію» (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 57–58; Грицак Я. «Ще один “жмуток” до історії “Зів’ялого листя”: коментарі Уляни Кравченко до свого листування з Іваном Франком». С. 517–518; прим. 101). У пізніх мемуарах вказано на ще одну причину вимушеного переїзду Уляни Кравченко зі Львова на провінцію – в комічному ключі описано курйозну пригоду з проф. Корженком (В. Коцовським), який підтримував з нею тісні приятельські зносини. «Але справжня буча ізчинилася, – завважила авторка, – коли хтось із народовецьких матадор [тореадор – учасник бою з биком; тут вжито переносно з іронічною тональністю на позначення агресивно настроєних народовців. – М. Л.] побачив мене в товаристві Корженка, здається, була це вулиця Панська у Львові… Матадори по спільній нараді визвали Корженка, напімнули, властиво наказали йому одружитися зі мною… Корженко сам про це не смів мені і згадувати: він уважав, що з пропозицією одруження виступає Франко, а я їх обох, як і інших, не могла за кандидатів уважати, давно бо вже (про що нікому не звірювалась) зв’язана словом була з людиною їм не знаною…» (Кравченко У. Наталя Кобринська. С. 24).

“Не лиш тоді, коли мій зір тебе стрічає, з тобою я”


 

          Після того, як восени 1885 Уляна Кравченко з огірченням покинула Львів, інтенсивність її листовного комунікування й особистого контактування з Франком сповільнилась. Від жовтня 1885 до липня 1886 Юлія мешкала в с. Руденці біля Лопатина, працювала гувернанткою у п. Нагірного. Того часу збереглося кілька її розжалоблено-зворушливих епістол із наріканнями на самотнє, відірване од «руського елемента» життя (див.: № 1615. С. 345–352, 385–386, 415–417) і один Франків короткий відпис (від 1 січ. 1886), з якого добре видно, що тоді вже їхні персональні стосунки помітно охололи, набули в основному ділового характеру. 
        Збереглося весільне запрошення У. Кравченко, адресоване Франкові та В. Коцовському, в якому зазначено, що шлюб Юлії Шнайдер мав відбутися «21/11.1886 (в неділю) полудни» (№ 1631. С. 327). Коцовському було відведено почесну роль дружби і доручено поклопотатися про букети для гостей. На Улянине весілля, з її свідчень, ніхто із двох запрошених друзів не приїхав: «Франко не вірив, що то правда, а Коцов[ський] був хорий» (Грицак Я. «Ще один “жмуток” до історії “Зів’ялого листя”: коментарі Уляни Кравченко до свого листування з Іваном Франком». С. 520). В іншому епістолярному автокоментарі додано таку репліку: «Франко пам’ятав мою постанову, яку чув перед першим від’їздом до Києва, уважав моє запрошення на мій шлюб – за жарт. Так сказав мені, коли ми опісля бачилися» (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 64). Перед одруженням, у вересні–жовтні, Уляна часто писала листи Франкові, з надією знайти слова поради й підтримки. Одначе листів тих не вислала. «Вечорами, коли сиділа над Бистрицею, – подерті картки листу повірювала хвилям води... – Досада і жаль наповняли серце, чому крім тих двох лицарів [либонь, маються на увазі «демон» де Печка і Ян Нементовський. – М. Л.] – хто инший не мав тої енергії та рішучости сказати їй: “мусиш бути моєю”!» (Грицак Я. «Ще один “жмуток” до історії “Зів’ялого листя”: коментарі Уляни Кравченко до свого листування з Іваном Франком». С. 520, прим. 118). В автобіографічних замітках Кравченко згадувала, що восени 1886 стрінула людину, яка листовно їй пригрозила, що живою або мертвою мусить йому належати (Кравченко У. В. Щуратові. Ф. 132. № 4. С. 12). Взявши шлюб, скоро довідалася, що перший її «мучитель» (де Печка) помер із фотографією Юлії в руках. Споминаючи ці події, на схилку літ поетеса піджартовувала: якби вона все це «детайлічно описала, добре б була на екран…» (Там само). 
       Шлюб Юлії Нементовської не викликав у Франка особливої реакції, у листі приблизно від 19 травня 1887 він спізнено побажав «шановній пані» щастя на новій дорозі життя [т. 49, с. 110], а далі, нагадавши про спільну приятельку – руську поезію, яка їх між собою познайомила, перейшов до літературних справ, пов’язаних із виданням альманаху «Перший вінок».

 
       Майже вся пізня кореспонденція (за 1891–95, 1897–98 та 1902) написана у доволі стриманому ключі, стосується літературних справ. Франко надалі активно залучав поетесу до нових видавничих проектів та здебільшого з ввічливості писав кілька слів від себе, щоб дати знак, що пам’ятає «о старій приятельці», а подекуди просто присилав вирізки з журналів і газет, що містили зредаговані його рукою твори Кравченко. Франкові листи того часу пропадали, деякі – по перечитанню – знищила сама Уляна через загрозу втрати посади (Кравченко У. Замітки. № 1583. С. 69; Грицак Я. «Ще один “жмуток” до історії “Зів’ялого листя”: коментарі Уляни Кравченко до свого листування з Іваном Франком». С. 521, прим. 133). 
       Та незважаючи на перерви в листуванні, відомо, що між письменниками не було розриву, навпаки – обоє намагалися не втратити міцно налагоджених літературних і дружніх контактів. «І тоді, коли не склалось наше спільне життя так, як ми бажали, не було між нами розриву. – повторювала У. Кравченко у пізніх мемуарах. – Наша дружба зміцнювалась через тугу за спільною, дорогою нам працею і в ділах нашої спільної приятельки – української поезії – звертався все Іван Якович до мене. Все і все в листах і при кожному нашому побаченні допитувався Іван Якович про нові вірші» (Кравченко У. Щирий друг і вчитель. Спогади 2011. С. 198). «Відносини мої, – пояснювала «бабуня» в одному листі до М. Деркач (б/д, прибл. від 1933), – хоч могли бути інші, лишилися через ціле життя братерські та щирі – поза собою ми бачили все щось інше – вище…» (ІЛ. Ф. 132. № 139. [С. 1, зв.]). 
        До 1914-го вони провадили видавничо-організаційні справи, обмінювалися часописами, книжками, ділились думками й планами, висловлювали зауваження і поради, підтримували один одного інтелектуально, матеріально й морально. Приблизно до того ж часу продовжувалось і особисте контактування письменників, Кравченко часто навідувалась до Львова і бачилась із Франком на квартирі свого молодшого брата Маркіяна, або ж у будинку Коцовських. 
        Після 1914-го поетеса на відстані, через своїх дочок піклувалась і цікавилась Франковим життям, а її тодішні переживання за долю приятеля ословлені в одній лаконічній нотатці: «*** Не маю досить сил-відваги читати його останніх творів і видіти його – хорого – не маю відваги» (Кравченко У. “Чим була я для нього...” (“Інтимне”). Ф. 132. № 5. С. 13). В автобіографічних замітках, надісланих В. Щуратові, зазначено: «До року 1914, себто до великої війни, ми бачилися з Франком. По інвазії бували у Франка хорого тільки мої доньки, і через них передав до мене останню картку. Мені ж прикро було брата Івана тяжко вже хорого бачити, тому бували у нього мої доньки, до котрих Він відносився з великою симпатією» (Ф. 132. № 4. С. 16). 
        В останньому збереженому листі Франка від 9 січня 1916 зі Львова, написаному на поштовій картці, яку він особисто вручив Уляниним дочкам, мовиться про важку недугу письменника: «Високоповажна Пані Добродійко! <…> Я отсе вже майже рік окрім каліцтва обох рук хорую на тяжку внутрішню слабість, котра за той час неймовірно ослабила й висушила мене і бували такі дні й цілі тижні, що я не міг без болю та душности ані лежати, ані сидіти, ані ходити» [т. 50, с. 435]. Далі подано відомості про дієту, якої Франко дотримувався; сказано, що «досить забезпечений» матеріальний стан давав змогу йому самостійно писати «переважно на запас, кождого дня пару сторінок, останнього року переважно віршами», а ще наведено такі свідчення: «не опускає мене тверезість та ясність ума, добрий гумор та охота до праці. Пишу лівою рукою бачите як, кожду букву окремо; хоч помалу йде, то волю писати сам, ніж диктувати, що мусів робити кілька літ до смерти сина [Андрій помер 1913. – М. Л.]» [т. 50, с. 435].

“Листи? Чи не викличуть ті мої листи щось неначе розчарування?”


 

         Основним джерелом до вивчення взаємин Уляни Кравченко і Франка є їхні листи, однак із рясної і довготривалої (33-літньої) переписки збереглася ледве половина Франкових епістол (31 лист його авторства, окремі листи дійшли у фрагментах). З цього приводу Уляна Кравченко на схилку літ писала: «Не всі ролі, відограні в драмі життєвій, знані біографам. Не всі листи серед нашого листування заховані. Не все припадала Франкові роля вчителя та дорадника в справах письменництва, часом і Він сам потребував ради, потіхи, опіки, зрозуміння… та, на жаль, половина листів Його не задержалася» (Кравченко У. “Чим була я для нього...” (“Інтимне”). Ф. 132. № 5. С. 5).                                                                                                                                                                                                                                                                                    

                                                                                                                                                                                                                                             

                                                                                                                                                                                                                                   В інших автобіографічних нотатках Уляна Кравченко бідкалась: «Листи Франка, книжки його всі, які для мене умисне були в червоній оправі і з підписом “Дорогій сестрі”, фотографії його були в часі інвазії [восени 1914-го. – М. Л.] закопані в лісі <…> за Трускавцем, були враз з моїми віршами в могилі, через них перейшла хвиля суровиці солянки, і тому богато з того матеріалу пропало, лишилося нечитким» (Кравченко У. В. Щуратові. Ф. 132. № 4. С. 16–17). І далі, в ще одній нотатці: «Вид тих листів, що були в могилі, непокоїв мене. Я прочувала туземну розлуку з Ним. І на хвилях леготу посилала я прохання: “О, не завертай на тиху путь прощань. Остань ще тут, де рідний люд Твоїх побідних жде пісень!..” Вид тих нечітких, знищених листів був для мене неначе знаком заховання тайни їх перед світом…» (Кравченко У. Пам’яті друга. Вірші в прозі. Статті, спогади, листи / Упор., автор вст. ст. та прим. Г. І. Огриза. Л., 1996. С. 16).

          Остання фаза взаємин письменників розпочалась уже по смерті Франка. На знак глибокої вдячності і шани до літературного наставника поетеса присвятила йому чимало віршів, мемуарів. До останніх днів працювала над укомплектуванням збірки поезій «Пам’яті друга», спільно з Марією Деркач готувала до друку власне листування з Франком, паралельно писала коментарі до листів, однак завершити і видати ці праці їй, на жаль, не вдалося.


        Фотоматеріяли на сайті: 

        Миколаїв над Дністром http://mykolayiv.org/detail/ulyana-kravchenko/photo/ulyana-kravchenko-fotogalereya/