Літературно-критичне обговорення поетичних збірок Юлії Мусаковської, Мирослава Лаюка та Наталки Білоцерківець

       Наприкінці заходу Віктор Неборак відзначив, що це обговорення прикметне принаймні тим, що прозвучала критика на адресу молодого поета Мирослава Лаюка, цьогорічного лауреата конкурсу «ЛітАкцент року», про якого досі було прийнято говорити або добре, або ніяк. Що ж, Лаюкові за його витівки і справді дісталося найбільше, хоча учасники обговорення висловлювали критичні зауваження і на адресу інших поетів. А якщо брати загалом, то й не можна сказати, що в ході обговорення переважали негативні оцінки.

       Той-таки Неборак високо оцінив творчість Наталки Білоцерківець, навіть висловив думку, що нове покоління української поезії виросло саме з неї. Тарас Пастух теж схвально відгукнувся про творчість цієї поетки. Мар’яна Барабаш відзначила, що творчість Білоцерківець цікава для новотисячолітніх читачів саме своїм загостреним відчуттям помежів’я часу з його "алергією" на все те, що заважає природному рухові людської душі та призводить до змертвіння і зависання в "опалому листі" минулого. Тому, вважає М. Барабаш, ця авторка залишається в історії літератури саме насамперед своїм збіркам ("Підземний вогонь", "Листопад", "Алергія"), які й дають підстави зараховувати її до покоління вісімдесятників.  

Ігор Котик запропонував власну шкалу художньої зрілості, за якою поезія М. Лаюка – інфантильна, поезія Н.Білоцерківець – «перезріла», а поезія Ю. Мусаковської наближається до оптимального рівня за такими якостями, як баланс молодості і досвіду, чуттєвості й раціональності. Якщо образ автора збірки «Метрофобія» видається еклектичним (так принаймні говорив Богдан Пастух), а образ автора збірки «Ми помрем не в Парижі» – статичним, передбачуваним, боязким до змін (теза І. Котика), то збірка «Чоловіки, жінки і діти» Ю. Мусаковської дихає теперішніми подіями, показує, як ці події втручаються у життя ліричних героїв, як людина змінюється під впливом зовнішніх обставин. Утім, Тарас Пастух закинув Мусаковській тематичну невиразність, а Богдан Пастух навів по кілька прикладів невдалих поетичних рішень як у збірці Мусаковської, так і у збірці Лаюка. Натомість М. Барабаш вважає Юлину поезію особливо світлочутливою до змін у стихіях буття: за допомогою оригінальних і несподівано свіжих, незатертих метафоричних пояснень (напр.,«поки ми спали, сніг підкрався і вистрілив») на «усе, що з нами трапляється», вона залишає у душі читача неопалимі сліди голосу, що волає (про материнський страх за майбутнє своїх дітей, про страх поета розсипатися «на приголосні і голосні зморшки маски і силуети», про страх «за вічність без тіні свободи»). Принаймні, на відміну від поетичного голосу Лаюка, який відштовхує читача своєю легковажною грою зі словами та їхніми значеннями, образна мова Мусаковської переконує М. Барабаш в тому, що поезію можна і треба не тільки сприймати, а й відчувати на дотик - як "шкіру" Глини, Вогню, Заліза. 

       Окрім індивідуальних характеристик, аналізу окремих віршів, під час обговорення прозвучало кілька істотних загальних тез. Зокрема, говорилося про брак редакторів (тобто якісних редакторів) при виданні поетичних збірок. Інша теза, авторства Неборака, полягає у тому, що львівська поезія надто салонна, і ця небезпека якоюсь мірою загрожує і Мусаковській.

       А загалом це обговорення належить до найбільш вдалих цьогорічних обговорень «Сектора критики», бо учасники не дозволяли собі віддалятися від текстів, були уважними один до одного і до поетичного слова, а через те й трохи прискіпливими.