Перший сезон «Сектора критики» в книгарні «Є» у 2013 р. завершено.

На думку І. Котика, до очікуваного рівня серії, де вже раніше виходили Тарас Мельничук, Ліна Костенко, Микола Вінграновський і Віктор Неборак, збірка Аттили Могильного трохи недотягує: мова поета надто прямолінійна і позбавлена мистецьких принад, а найцікавіша частина книжки – невеликий спогад Василя Овсієнка про Віктора Могильного (Аттилового батька), поданий у післямові до збірки. 

Натомість В. Неборак підкреслив, що А. Могильний був одним з перших, хто писав українською мовою безметафоричні урбаністичні верлібри. Перед Аттилою це послідовно робив Василь Рубан, вслід за ним взявся за це Ю. Андрухович (цикл «Нові етюди будівель»). Котик погодився з тим, що «Нові етюди будівель» – це той рівень, що й у більшості верлібрів Могильного, і додав, що замість них у вибраному Андруховичі варто було передрукувати верлібри з найсвіжішої збірки, котра чомусь до обговорюваного видання не потрапила. 

Андрій Дрозда цього вечора не мав настрою до гострої критики й заступився за раннього Андруховича, а до того ж ще й Могильного назвав цікавим поетом, звернувши увагу на орієнтальні мотиви у його творчості. Жодних дискусій не було щодо поезії І. Малковича. Це поет, який подобається всім: шанувальникам класичної поезії і прихильникам модерних шукань, майстер автентики і карнавалу, лірик та іронік водночас. І те, що хтось зі слухачів потайки привласнив собі примірник першої Малковичевої збірки «Білий камінь» (1984 р.) – цьому підтвердження.

P.S. ... Але згодом таємний прихильник творчості І. Малковича виявився чесною людиною і збірку повернув її власникові. І цей факт також є красномовним свідченням того, що поезія Малковича не для дискусії, а для того, щоб залишатись наодинці з її словом і відчувати її автентику, т.б.м., зсередини...