Відбулося чергове засідання франкознавчого семінару "ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ"

Вже традиційно щомісячний франківський семінар відбувся у комбінованому форматі – наживо у 305 авдиторії Львівського університету та на платформі Zoom. Модераторка семінару, директорка Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка Наталя ТИХОЛОЗ відрекомендувала доповідача й надала йому слово.

Майстерно оперуючи фактами з історії солеваріння у Дрогобичі, яка сягає ще ХІV ст., доповідач докладно ознайомив слухачів з особливостями утворення соляної ропи із соляних джерел, головними принципами солевидобування та солеваріння, будовою солеварні й іншими технічними моментами цього складного процесу. Наприклад, цікаво було дізнатися, що технологія видобутку солі практично нічим не відрізнявся від нафтовидобутку, також розвиненого на цій території й детально описаного у творах Івана Франка «бориславського циклу». Дослідник означив широкий синонімічний ряд, який використовують місцеві жителі на позначення  соледобувних споруд, – жупа, шахта, штольня, іноді баня, а також розкрив значення інших професійних термінів, відображених, зокрема, і в топоніміці міста. Скажімо, назва передмістя Дрогобича «Зварицьке» походить від давньої назви солеварів – зваричі, а от купців, які транспортували сіль, та й самі вози, на яких її розвозили, називали прасолками. 

До слова, присутні по обидва боки екрана мали змогу на власні очі побачити все, про що розповідав Н. Юрчишин, позаяк свій вступ він ілюстрував численнями знімками, зробленими власноруч у різні роки, адже проживає безпосередньо неподалік від солеварні і з дитинства цікавився її історією. На знімках відображено, наприклад, останні зварицькі вежі-криниці, збережені на території України.

Після такого невеликого вступу-ознайомлення доповідач перейшов безпосередньо до зв’язку Івана Франка із Дрогобицькою солеварнею. І тут навіть для досвідчених франкознавців виявилося чимало дивовиж та відкриттів. Чи не найбільшим із них було те, який же вигляд мала і чому була такою сакральною річчю знаменита топка солі з незавершеної поеми Франка «Історія товпки солі» (1979), присвяченої пам’яті його батька. Отже, як розповів дослідник, топка була спресованою у вигляді невеликої конусоподібної бочечки сіллю, яку було зручно зберігати і транспортувати, бо вона не кришилася, крім того, могла виконувати роль грошей, адже мала фіксовані розмір та вагу – 15 см заввишки і вагою 1 кг. Не дивно, що такі топки дуже цінувалися, особливо в небагатих сім’ях, і могли передаватися від батька до сина, як у творі Франка. Про їхню символічну важливість свідчить і місцева геральдика: зображення топок солі можна побачити на гербах Дрогобича, Стебника, Болехова, Долини.

А зацікавлення солеварінням прищепив Франкові його гімназійний учитель Іван Верхратський, який не лише організував для своїх учнів мандрівку на соляний завод, а й досліджував професійно процеси утворення солі і її видобування, за результатами чого опублікував матеріал у тлумачному словнику із мінералогічної термінології «Виразня мінералогічна» (1909) українською та німецькими мовами. Також у 1871 році видав працю «Камінная соль з жуп Дрогобицькой і Стебницькой», в якій описав специфічну флору, що росте довкола соляних джерел.

Уже і в старшому віці Франко зберіг зацікавлення солеварінням, про що свідчать факти його  «Українсько-руської студентської мандрівки літом 1884 р.», котра, за словами доповідача, почалася саме із солеварні у Дрогобичі, де власником у той час був Альфред Яцковський – батько його однокласника Рудольфа Яцковського, а також ідея написати поему, центральним образом у якій виступатиме вже згадувана топка солі.

Насамкінець доповідач розповів про сучасний стан Дрогобицької солеварні. За його словами, нині вона у жалюгідному стані, а виробництво солі зведено до мінімуму.  Для прикладу: з 2013-го по 2018 рік тут видобули всього 475 тонн солі, хоча потужності дозволяли видобувати навіть до рекордних 10 тис. тонн на рік у 1970 р. Для реорганізації державного підприємства критично бракує фінансування. Хоча керівництво робить усе можливе для підтримання його функціонування: проводить екскурсії, відкрило сувенірну крамницю, де можна придбати сіль і супутні товари. Існували ідеї перетворення солеварні разом із церквою святого Юра (як зазначив дослідник, у ній іконописець і реставратор  Лев Скоп виявив давню ікону XVIII ст. із зображенням солеварні), розташованою поряд, на скансен, але вони наразі не втілилися. Нещодавно на солеварні побував відомий мандрівник і телеведучий Дмитро Комаров, який у своїй програмі «Світ навиворіт» покаже її роботу та сучасний стан.

Доповідь отримала оплески і продовжилася у жвавому обговоренні. Зокрема, завідувач відділу франкознавства Інституту Івана Франка НАН України, доцент кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Львівського університету Микола ЛЕГКИЙ поцікавився, чи доводилося доповідачеві натрапляти на згадки про чудодійне значення солі у народних віруваннях, адже у поемі Франка «Історія товпки солі» персонаж дуже свято береже цю реліквію і молиться до неї? На це дослідник відповів, що така поведінка може пояснюватися тим, що сіль була цінним і вартісним продуктом, який використовували як еквівалент грошей, тож забобон про нещастя від розсипаної солі може мати й пряме значення: безгрошів’я і неможливість підготувати запаси засолених продуктів. Також цікаве запитання поставив професор кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Валерій КОРНІЙЧУК: чи існувала конкуренція між дрогобицькою і кримською сіллю? Як зазначив Н. Юрчишин, такої конкуренції раніше практично не було, адже до ХІХ ст. кримська сіль не потрапляла у Галичину, обходилися продукцією з дев’яти місцевих солеварень. До дискусії долучилися  інші відомі франкознавці та дослідники – Ігор МЕДВІДЬ, Михайло ЗУБРИЦЬКИЙ, Іван БОЛЕСТА, Андрій ФРАНКО.