Семінар «Перехресні стежки» в Інституті Івана Франка

Семінар «Перехресні стежки» в Інституті Івана Франка
26.06.2018

У вівторок, 26 червня, в Інституті Івана Франка НАН України відбулося чергове (завершальне у циклі вересень – червень) засідання наукового семінару «Перехресні стежки». Із доповіддю «Орест Левицький і Іван Франко: спільна праця на полі української науки (до 170-річчя від дня народження історика, археографа, письменника Ореста Левицького, до 100-річчя від заснування Академії нак України)» виступила Марія Котик-Чубінська.

      «Я все частіше й частіше заздрю тим, хто вже покінчив земні рахунки і випив до дна свою долю страждань. Розуміється, я зараз схаменуся, що я думаю нісенітницю; мені треба і ще як треба! жити для инших і, як нещасний п’яниця в горілці, так я силкуюсь забити собі памороки в книгах, рукописах, актах; закопаєшся в дрібні справи – і забудешся за всеньке земне. Справжньої науки тут нема, а так деякій “хашиш”, затемнення на розум…», – писав Орест Левицький в одному з листів. Архів був для нього джерелом, «розумом життя», і схованкою водночас. Чи не подібний стан забуття мав на увазі Іван Франко, коли писав од Ольги Рошкевич, що ладен би заритися в книжки, мов хробак: «І пощо було тобі тоді плакати? Чи, зачавши сміхом, не могла ти й сміхом докінчити, розреготатися наголос?.. А се було б (було) так хороше! Я би був досі забув тебе і забився в книжки, мов хробак, та не гадав о будущім. “Буде, що буде! Загину з голоду, то сам, – що кому до того! Я свобідний!”» (4.08.1878 р.).


          Приводом до розмови про Ореста Левицького стало відзначення 100-річчя від часу заснування Академії наук України. А Орест Левицький (1848–1922) – історик, археограф, архівіст, письменник – якраз належав до фундаторів, перших академіків тоді новоствореної наукової структури.


          Доповідачка зосередила увагу на головніших подіях життя Ореста Левицького, через які відображається дух часу другої половини 19 ст. – навчання на історико-філологічному факультеті Київського Університету (1870–1874), участь у діяльності київської Громади, праця в Архіві для розгляду давніх актів, наукові теми, у яких зацікавлення Ореста Левицького і Івана Франка сходилися дуже близько (Берестейська унія 1596 р., тема шлюбних відносин в Україні, рукописні пам’ятки української літератури).


         Після доповіді учасники семінару мали багато запитань, завдяки цьому розповідь про Ореста Левицького вийшла далеко за рамці заявленої теми – набула широкої розгалуженості.


Бо тепер ішлося і про священичий, до сьомого коліна, рід Левицьких-Носів.


І про Григорія Левицького-Носа, прапрадіда Ореста Левицького, – видатного гравера епохи бароко.









       


        І про любов, яка змінила архієрейську стезю Ореста.


        І про таємний нагляд за Левицьким. Куди б він не їхав у відрядження, услід за ним летіло дві депеші: одна від генерал-губернатора – усіляко сприяти, друга від жандармського генерала – «строго слідити за діями состоящаго под політическим надзором».

       І про горезвісного Юзефовича, справу Кирило-Мефодіївського товариства.


       І про Івана Новицького, історика, «безмірно талановиту, але й безмірно безталанну людину», який займав незначну посаду в архіві, і який слабував на звичайну російську хворобу – гірко запивав: під кінець робочого дня завідуючий архівом «ніяк не міг собі зрозуміти, через віщо це трапилось так, що його співробітники, начитавшись стародавніх актів, покотом лежали на столах і хропли на всі заставки. Стрівожений, він їх будив, а вони лаялись і нахвалялись викинути його через вікно».


      І про виступи у Києві прилуцького кобзаря Остапа Вересая, про які Орест Левицький писав у листі до своєї дівчини (1872): «Вся зала принялась українофільствовати самим ужасним образом, а найбільше барині, такі барині, котрі до сего часу не сказали й слова по українські; а тепер так стали цокотать по нашому, що тільки оставалось дивитись на йіх та плечима здвигати». Остап Терлецький, уродженець Коломийщини, який 1874 р. був у Києві на ІІІ Археологічному з’їзді, про легендарного кобзаря писав: «При єго думах – вірте, що правду кажу – аж ми слези в очах ставали, і увесь я дріжав як несамовитий. Огонь, брате, ті думи, огонь, що мусить у серци збудити праведну любов ..., хоть би те серце було студене, як лід, і тверде, як камінь».


      І про пізній письменницький дебют Левицького (у 47 років – перше оповідання; низка усіх решти оповідань – коли виповнилося 63 роки, тоді коли Орест Левицький вийшов на пенсію).


      І про розкуркулювання науковців-«буржуїв» в часи встановлення у Києві радянських порядків.


      І про ймовірність знайомства Ореста Левицького і Юрія Меженка –  організатора та першого керівника Всенародної Бібліотеки (тепер – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Саме до цієї бібліотеки Орест Левицький ще за життя передав свої рукописи, і зараз вони там зберігаються.


       Орест Левицький не став священиком, але релігійна тема є наскрізною у його житті. Вона присутня у його історичних зацікавленнях і дослідженнях, у лекціях про духовну музику доби бароко, у праці над редакцією українського перекладу Євангелія Пилипа Морачевського (1905–1911 рр.), в оповіданнях («Орельський пустельник», 1914).


       Учасники семінару мали змогу послухати духовну музику епохи бароко, уривок з першої української опери Миколи Лисенка «Різдвяна ніч» (у постановках цієї опери 1872 р. брав участь Орест Левицький, він мав дуже гарний голос).


Ой зійшла зоря (Старовинний Почаївський кант, XVII ст.):

https://www.youtube.com/watch?v=584g9sAh94Y&index=25&list=PL331NYfnTBXWKxiAdGB8e82rhxZTINWle

Опера Миколи Лисенка «Різдвяна ніч», колядка "Ходив-походив місяць по небу. Славен єси!..." (31:19-36:22):

https://www.youtube.com/watch?v=aoXb696Kads&t=1964s

Фото – Михайло Зубрицький