Засідання розпочалося із хвилини мовчання за загиблими в російсько-українській війні, четверта річниця від повномасштабного початку якої припала на 24 лютого 2026 року.
Модераторка семінару, директорка Інституту франкознавства Наталя
Тихолоз зазначила, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Іван Франко як
науковець напевно найбільше мислив себе саме як медієвіста і запросила до виголошення
доповіді «Франкова літературознавча медієвістика на сторінках "Записок НТШ"» доцента
катедри української літератури імені академіка М. Возняка ЛНУ ім. Івана Франка,
голову літературознавчої комісії НТШ та її дійсного члена Назара Федорака.
На думку доповідача, Франко – медієвіст у різних сенсах
цього слова, не тільки як дослідник, але як перекладач, переспівувач, зрештою
як автор книги «Мій Ізмарагд» та інших текстів. «Постійний інтерес, постійне
дошукування джерел, яке у Франка було пов’язане із глибоким знанням культурних
процесів, мов, з приголомшливою Франковою компаративістикою – це все
забезпечувало те, що його прерогативою все-таки було те, що ми називаємо
середньовічними студіями», – зазначив літературознавець.
Виступ Назара Федорака розпочався з історії видання «Записок
НТШ», яка, на його думку, в особливий спосіб відображає рух наукової думки
упродовж довгого часового відтинку – від кінця ХІХ і до початку ХХІ
століття, а самі «Записки НТШ» показують етапи становлення та розвитку та поступового
увиразнення літературознавчої медієвістики як окремої наукової галузі.
Упродовж 1895 – 1913
років на сторінках ЗНТШ Іван Франко надрукував близько ста публікацій –
дослідницькі, критичні, оглядові – усі були дотичні до української літературної
медієвістики. З 1898 року очолив Філологічну секцію НТШ, працював над
розбудовою наукової інституції, вів активну дослідницьку діяльність, результати
якої публікував на сторінка НТШівських видань.
У царині Франкової медієвістики простежуються умовні групи
літературознавчих досліджень. Назар Федорак виокремлює насамперед студії
монографічного типу (із поєднанням культурно-історичної та
порівняльно-історичної дослідницько-методологічної стратегії), дослідницькі
статті, причинкові повідомлення та рецензії.
На думку літературознавця, до студій монографічного типу
варто віднести монографічну версію Франкової докторської дисертації «Варлаам і
Йоасаф, старохристиянський духовний роман і єго літературна істория» та ще 7
інших – «Карпаторуська література XVII – XVIII віків»; «Студиї на полі
Карпаторуського письменства XVII – XVIII віків»; «Сьвятий Климень у Корсуні.
Причинки до історії староруської лєґенди»; «Пяницьке чудо в Корсуні. Причинок
до історії староруської лєґенди; «До історії українського вертепа XVIII в.
Історично-літературні студії й матеріали»; «Нові матеріяли до історії
українського вертепа»; «"Жарт непотребний". Історична вірша з р. 1702 на
історичнім тлі».
Другу групу літературно-медієвістичних студій Івана Франка
на сторінках ЗНТШ наповнюють дослідницькі статті, в яких маємо представлення та
аналіз цілком нового літературного матеріялу. Цікаво, що Франкова заслуга не
лише в його вивченні, але й у віднайденні унікальних тем для наукового
дослідження.
Причинкові повідомлення формують третю групу Франкових
публікацій, в яких автор досліджував окремі аспекти не стільки певного масиву
середньовічного чи ранньомодерного українського письменства, а конкретних
текстів чи навіть біографічних деталей авторів.
Четверта, найчисельніша, група текстів Івана
Франка-медієвіста на сторінках ЗНТШ – рецензії. Назар Федорак слушно зазначив,
що «рецензії забезпечували можливість блискавичного реагування на важливі
публікації в межах того дискурсу, який нас тут цікавить, і – нерідко –
негайного дискутування з репрезентантами відмінних від Франкових наукових
позицій».
Доповідач запропонував детальний аналіз студій
монографічного плану, які дають змогу пізнати Франкові
дослідницько-методологічні стратегії. Відомо, що 1893 року у Відні Іван Франко
захистив докторат на тему «Варлаам і Йоасаф – старохристиянський духовний роман
і його літературна історія». Як згадував сам Франко, текст докторату він
«пізніше ґрунтовно переробив і розширив докладним аналізом змісту». Однойменний
із дисертацією текст упродовж 1895 – 1897 років проходив апробацію на сторінках
ЗНТШ, а 1897 року вийшов окремим виданням (відбитки попередніх публікацій у
«Записках…»). На переконання Назара Федорака, «Франкова праця про
«старохристиянський духовний роман» стала радше зразком для майбутніх
порівняльно-історичних студій у межах української літературознавчої
медієвістики, ніж сама мала безпосередній стосунок до неї».
У своїй науковій студії Іван Франко поставив низку важливих
наукових питань – специфіка розуміння авторства, літературний канон і традиція
передання, межа «свого» та «чужого» при книжному перетворенні тексту і
розуміння «новаторства» в контексті середньовічної книжної культури.
Дослідницькі статті становлять умовну групу текстів, до яких
увійшли дослідження низки літературознавчих явищ здебільшого XVII – XVIII ст. У
всіх студіях цього ґатунку простежується принципове прагнення відкрити нові чи
забуті пласти нашого письменства. Одна із них – студія Івана Франка «Слово о
Лазаревім воскресенні». Назар Федорак вважає, що згадану студію можна вважати
зразковим прикладом застосування широкої літературознавчої методології
дослідника, в якій поєднано елементи генологічного, текстологічного,
лінгвістичного, поетикального та порівняльно-історичного аналізу. Науковець
ґрунтовно проаналізував Франкові висновки й запропонував свої коментарі.
Іван Франко вибудував власну літературознавчу конструкцію,
щоразу відкривав щось нове для себе. Кожен аналізований твір часто ставав не
лише об’єктом вивчення, але й новою призмою для подальших студій.
Після виступу Назара Федорака тривала активна дискусія, в
якій взяли участь відомі науковці-франкознавці Микола Легкий, професор катедри
теорії літератури та порівняльного літературознавства, завідувач відділу
франкознавства Інституту Івана Франка НАН України, член-кореспондент НАН
України; Валерій Корнійчук, професор катедри української літератури імені
академіка М. Возняка; Богдан Тихолоз, Заслужений діяч культури, директор Дому
Франка; Михайло Гнатюк, Заслужений професор ЛНУ ім. Івана Франка, професор катедри
теорії літератури та порівняльного літературознавства; Любомир Бораковський,
декан факультету іноземних мов.
За матеріалами провідного фахівця
Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка Ольги Кравець
Фото Ярини Пришляк (Пресцентр ЛНУ ім. Іван Франка)