НОВА ФОРМА ФУНКЦІОНУВАННЯ КРИТИКИ

Рец. на: Критика прози [Текст] : статті та есеї / В. Неборак, І. Котик, М. Котик-Чубінська, М. Барабаш, К. Левків ; Львів. відділення Ін ту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — К. : Грані-Т, 2011. — 328 с. — (Серія «De profundis»).

Сьогодні на ринку книг науково-популярні видання з літературознавства є майже рідкістю. Цю вже віддавна порожню нішу не можуть компенсувати ані нечисленні і майже відсутні у продажу літературні часописи, ні Інтернет-видання, ані наукові видання, адресовані винятково аудиторії науковців. Тому вихід літературно-критичного колективного збірника, присвяченого сучасній прозі, — подія безпрецедентна.

---

Те, що сучасна проза (на відміну від поезії, а особливо драми) має посилену увагу до себе сучасних дослідників, неважко простежити і за науковими публікаціями і за кількістю рецензій. Тому, зважаючи на стан і перспективи сучасної літературної критики, варто зголосити важливість саме науково-популярних видань для зацікавлених у розумінні сучасного літературного процесу. 
Збірник критичних статей та есеїв про сучасну прозу, ініційований і створений науковцями Львівського відділення інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, виданий у серії «De profundis» київського видавництва «Грані-Т». У поле критики потрапили не лише українські прозаїки сучасності, а й європейські, чиї твори перекладено українською. Несподівано поруч стоять В. Шевчук та М. Уельбек, А. Содомора та А. Стасюк, С. Жадан та В. Ґенацино, Л. Костенко та І. Шульце. І хоча книга не призначена для наскрізного читання, таке прочитання є досить цікавим — недаремно анотація стверджує, що книга — свого роду «путівник» сторінками сучасної прози. Добір літературних пам’яток та їхнє висвітлення ґрунтується на суб’єктивній концепції — не програмових творів, а тих, що вподобали критики. 
Рецензії на видання прози за своїм характером є есеїстичними, із жанрів критики представлені переважно літературно-критичні статті. Це свого роду дискурс про сучасну прозу, літературно-критична рефлексія на окремі твори прозових жанрів, які вийшли з друку упродовж 2005—2011 років (оригінали окремих творів світової прози написано значно раніше, проте їхні переклади українською з’явилися лише упродовж кількох останніх років (наприклад, роман нобелівського лауреата 2008 року Ж. М. Ґ. Ле Клезіо «Потоп» видано 1966 року)). 
Більшість зі статей уже були опубліковані у різні роки в літературно-критичних періодичних чи продовжуваних виданнях («Сучасність», «Критика», «Слово і час», «Маґістеріум»), в інтернет-виданнях («Буквоїд», «ЛітАкцент», «Бі Бі Сі») та інших, а також апробовані в межах проекту «Позаочі» (у львівській літературній кав’ярні «Кабінет»). Розкидані по різних виданнях рецензії та окремі статті швидко втрачають свою актуальність, губляться серед численних інформаційних повідомлень на Інтернет-сайтах (хоча переваги їх також очевидні — оперативність інформації, широкодоступність), а об’єднані у книгу — стають культурно-історичним фактом літературно-критичних студій над творами сучасної прози. 
«Книга прози» не мала на меті дати цілісний огляд сучасної великої чи малої прози, про що заявлено вже у вступному слові, тому добір тих чи інших творів зумовлений багатьма чинниками, переважно суб’єктивними. Автори критичних текстів, не маючи наперед виписаної програми чи укладеного плану, проаналізували (із певною часткою наукового аналізу, суб’єктивізму чи навіть іронії) помітні твори сучасної української та європейської прози.
Важливе значення для розуміння сучасного літературного процесу має есей Віктора Неборака «Польоти над узвозами сучасної української прози: від роману-автобіографії до біографічного роману», який відкриває книгу. Хоча автор відсилає насамперед до «Таємниці» Ю. Андруховича, «Станційних пасторалей» Г. Гусейнова та «Андріївського узвозу» В. Діброви, у «Польотах над узвозами…» зроблено спробу узагальнити сучасний літературно-видавничий процес, зв’язати його в «один ланцюг» з історією літератури, літературною класикою, яка формує сучасного читача сучасної літератури, і, врешті, книжковим ринком. Віктор Неборак зартикулював проблеми, які потребують глибинного аналізу, але які є невід’ємним елементом цього ланцюга. Відверто (з «терапевтичною» метою) зголошена думка про шкільну програму з літератури, колоніальне і постколоніальне прочитання української класики в школі. 
В огляді сучасної прози автор пробує визначити її характерні ознаки та вектор руху, передумови розвитку і, водночас, перспективи, навіть висуває певні гіпотези («… увага до приватності-автобіогафічності прямо пропорційна до формату публічності»), відсилає до певних художніх текстів і чи не єдиного посібника із сучасної прози — книги Роксани Харчук . Автобіографічність — саме та ознака, яка об’єднала в одній статті дослідження таких різних творів, як «Таємниця» Ю. Андруховича, «Станційні пасторалі» Г. Гусейнова та «Андріївський узвоз» В. Діброви. 
У «Критиці прози» вміщено ще дві статті Віктора Неборака: есей «Уявні подорожі в минуле» про збірку малої прози (есеї, образки, медитації) Андрія Содомори «Сльози речей» та літературно-критична стаття про роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля».
Виразно домінують у книзі рецензії Ігоря Котика, як, зрештою, і в інформаційному просторі останнього часу. Під прицільним оком літературознавця — книги Олександра Жовни («Її тіло пахло зимовими яблуками»), Олександра Ільченка («Місто з химерами»), Василя Слапчука («Жінка зі снігу»), Віктора Неборака («Базилевс»), Оксани Забужко («Музей покинутих секретів»), Ліни Костенко («Записки українського самашедшого») та інших українських сучасних авторів, а також британської письменниці Зеді Сміт («Білі зуби»), німецького прозаїка Вільгельма Ґенацино («Парасолька на цей день»), класика французької літератури Жана-Марі Ґюстава Ле Клезіо («Потоп») та інші. 
Студії Ігоря Котика також виразно різняться із поміж інших у збірці жанровою своєрідністю текстів (вони чи не найбільшою мірою відповідають жанрові рецензії), критичними (інколи неоднозначними) оцінками творів, які мали значний суспільний резонанс (як от твори О. Забужко чи Л. Костенко), широтою зацікавлень (як українською так і перекладною літературою), виразним суб’єктивним (а літературна критика завжди суб’єктивна) началом в оповіді про літературні твори чи явища літпроцесу. 
Уміщені у книзі три статті Мар’яни Барабаш — про першу прозову збірку Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки», вибране Костя Москальця «Досвід коронації» та «Сон сподіваної віри» Валерія Шевчука — є прикладом ґрунтовних літературно-критичних розвідок, яких виразно бракує у сучасній літературній критиці. Комплексність, науковий термінологічний інструментарій та аналітичність (не вдаючись до академізму) — те, що повертає до класичного жанру науково-популярної статті, і що головне — про твори сучасної літератури. Поодинокі наукові дослідження сучасних літературних творів, які наявні в наукових збірниках, мають мало шансів бути прочитаними широкою аудиторією, натомість статті про книги В. Шевчука, К. Москальця чи М. Кіяновської, уміщені у «Критиці прози» — відкриють твори цих авторів для значно ширшої аудиторії. 
Зацікавлення іще однієї дослідниці новинок прози — Марії Котик-Чубінської спонукають до уважного прочитання, навіть у дещо новому світлі, роману Сергія Жадана «Ворошиловград» (лауреата премії «Книга року Бі Бі Сі — 2010») і просто до прочитання, аби не залишилися поза увагою (бо йдеться про твори менш відомі, але не менш вагомі), Інґо Шульце «Симпл сторіз», Олеся Бережного «Червоний борщ» та Тадеуша Ружевича «Смерть у старих декораціях».
Власну рецепцію романів Анжея Стасюка «Фадо», Мішеля Уельбека «Можливість острова», Галини Пагутяк «Мій Близький і Далекий Схід» та «Слуга з Добромиля» дає молода дослідниця сучасної прози Ксенія Левків.
З-поміж майже тридцяти письменників, чиї твори прорецензовано у збірнику, найбільше зацікавлення в авторів критичних статей викликала львівська авторка, лауреат Шевченківської премії 2010 року за роман «Слуга з Добромиля» Галина Пагутяк (їй присвячено три статті із тридцяти). Найвища державна відзнака твору письменника певною мірою також є одним із чинників, який мотивує зацікавлення літературних критиків. Дві статті у книзі присвячено «Досвіду коронації» Костя Москальця, але, як зауважує Мар’яна Барабаш, авторка статті «“Досвід коронації” Костя Москальця, або Рецепт “Вечірнього меду” на всі випадки буття», — як писемна літературно-критична дискусія із Ігорем Котиком (стаття «Поза для медитації, або Письменник розмовляє з народом». Думаю, читача зацікавить така подвійна чи потрійна увага до авторів. 
Кілька слів про видавниче втілення: книга вийшла друком у типовому для серії «De profundis» зручному для читання форматі та якісному поліграфічному виконанні. Значно полегшують користування книгою нестандартні вертикально розташовані колонтитули, які зорієнтовують читача в авторстві та назвах текстів, а також покажчик джерел, який містить алфавітний перелік авторів прози та назви їхніх творів, які стали об’єктом критичного аналізу (усього 28 авторів та 29 назв прозових книг). 
Чи була б книга такою, якби її проект був задовго до виходу у світ запланованим, із визначеними іменами і творами, уніфікованими за стилем і способом аналізу статтями (рецензіями чи есеями)? Мабуть, ні. Можна по-різному бачити концепції таких «критичних» збірників, прагнучи до універсальності, всеохопності чи будь-якої іншої перфектності, але важливим є інше — «Критика прози» беззаперечно цікава і змістовна книга щонайменше для тих, кого цікавить сучасна проза.
Висловлюю щирі сподівання, що проект книжкової критики прози буде продовжено, зокрема, у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка й у видавництві «Грані-Т», а також, критикою сучасної поезії та драми.