До середини 70-х років XIX століття (часу, коли в літературу входить І. Франко) нова українська література розвивалася у двох напрямках (маємо на увазі систему її викладових форм): традиційної уснооповідност і, започаткованої ще Г. Квіткою-Основ'яненком, та новішої форми оповіді від першої особи. Перший поступово занепадає, вичерпується; другий міцніє, набирає все більшого розмаху. Власне, друга тенденція розвивається великою мірою завдяки вичерпанню першої.
Процеси співіснування, взаємодії та взаємопроникнення викладових форм виразно простежуються у творчості І. Франка, зокрема в його малій прозі. Адже цей письменник був, так би мовити, своєрідним вузловим пунктом (чи не найбільшим) на коліях нашої прози. Погляньмо лишень: 1876 роком датуються його «Два приятелі», «Лесишина челядь», «Вугляр». Здавалося б, нічого дивного; але кожен із названих творів написаний у різній викладовій формі. Перший — в уснооповідній манері, у другому виклад ведеться від 3-ї особи, третій — у формі «Я — оповідання». Схожого явища не спостерігається в жодного з українських письменників. Криві розвитку різних викладових форм у малих творах Франка надзвичайно заплутані. Складність їх вивчення полягає у співіснуванні різноманітних висхідних та донизових тенденцій, а також у різноплановості змістового «наповнення» цих форм.
З повним текстом статті можна ознайомитися тут: https://drive.google.com/file/d/1OORGdrdef7MDO7_KLinfa6sbdMBvJGUh/view?usp=sharing