L’AMIS DE LA SAINTE POESIE (І):
ОСОБИСТІ КОНТАКТИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТА ІВАНА ФРАНКА
Проте культурному символу (зрештою, як і будь-якому символу як знаку) притаманна певна вихолощеність від людського і життєвого, коли людська постать штивніє, кам’яніє чи бронзовіє, перетворюючись у застиглий пам’ятник самому собі – нескореної Дочки Прометея, української Сібілли, Каменяра чи Мойсея. Така символізація обмежує сприйняття письменників і як творчих особистостей у всій багатогранності їхнього тематичного й жанрово-стильового пошуку, і як живих людей. Тінь цієї вихолощувальної символізації впала також і на рецепцію їхніх творчих та особистих контактів.
Родинний контекст
Початки знайомства Лесі Українки й Франка варто виводити з особистих, літературних та громадсько-політичних контактів її матері, Олени Пчілки, та дядька М. П. Драгоманова. Франко та М. Павлик вже з кін. 1870-х рр. виступали посередниками у кореспонденції Драгоманова, який перебував на еміграції – у Відні, а згодом у Женеві та Софії, з культурними діячами наддніпрянської України: розповсюджували в Галичині або передавали в Україну заборонені українські художні видання і політичні брошури соціально-демократичного та націоналістичного змісту, допомагали переховуватися та виїздити за кордон товаришам, яких переслідувала влада, організовували періодичні видання, у яких друкувалися твори українських письменників. Початок листування Франка з Оленою Пчілкою можна простежити з 1885 р. На відміну від обміну діловитими настановами та звітами про різні громадські справи, що характерно для листування М. Драгоманова з Франком, у листуванні з Оленою Пчілкою прочитується більше особистої невимушеності та щирості. Теми їхніх епістолярних розмов непомітно перетікали з приватно-особистого виміру в творчий, а з творчості у русло прагматичне – до питань видавничих і редакційних.
Олена Пчілка надсилала Франкові власні твори, призначені для публікації в журналі «Зоря», фактичним редактором якого був на ту пору Франко. Він відповідав критичним аналізом її текстів, щось схвалював, щось обґрунтовано рекомендував доопрацювати, інколи вимовлявся певними видавничими обставинами – коли твір не відповідав концепції випуску своїм задумом, чи не вписувався у планований обсяг видання – і не давав твори в друк. У руслі цього багатогранного епістолярного діалогу Олена Пчілка надіслала до редакції журналу «Зоря» вірші своєї 13-річної доньки Лариси Косач, які, за редакторської підтримки фактичного редактора видання Франка, були надруковані у листопадових випусках «Зорі» за 1884 під псевдонімом «Леся Українка». Із цих публікацій розпочинається багаторічна співпраця дітей родини Косачів (Лесі Українки, Михайла Обачного, Олесі Зірки) із галицькими періодичними виданнями, організацією та редагуванням яких опікувався Франко.
Крім соратницьких контактів із М. Драгомановим та літературно-видавничих розмов із Оленою Пчілкою, важливим чинником, який посприяв зближенню Франка з родиною Косачів, стала важлива місія Олени Пчілки як порадниці в інтимно-особистих питаннях на початковому етапі спілкування Франка з Ольгою Хоружинською. Він познайомився з майбутньою нареченою під час першого свого приїзду 1885 до Києва в домі Єлисея Трегубова, викладача колегії Галагана, активного представника старої громади, який підтримував контакти із галицькими періодичними виданнями й організовував публікацію в них творів багатьох українських письменників ІІ пол. ХІХ ст.: А. Свидницького, С. Руданського, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького та ін. Є. Трегубов був одружений з рідною сестрою Ольги Хоружинської – Олександрою, отже, був її свояком і водночас опікуном. Знайомство Франка з Ольгою було коротке і поверхове, про що майбутній наречений писав Олені Пчілці в листі від 29 грудня 1885: «Трохи мене заболіла іронія (може, й не преднамірена) в Ваших словах, що моя знайомість, без сумніву, мусить бути незмірно більша. Та мій боже милий! А відки ж така незмірна знайомість могла вродитись? Ні, ласкава пані, скажу відверто і прямо, що моя знайомість з "особою" (Ольгою Хоружинською – Г. Л.) так-таки "незмірно" мала: отак, крім кількох загальних фраз та дуже скупої переписки, і нічогісінько. Еге, скажете Ви, та як же се можна? А я скажу Вам: видно, що можна, коли так діється» (т. 48, с. 598).
На момент цього зізнання Франко обмінявся з О. Хоружинською всього кількома листами за чотири місяці (якщо брати за точку відліку 4 вересня 1885 року – дату першого його листа до неї). Тому він звертається до Олени Пчілки з проханням – посприяти їхньому кращому знайомству, уважно придивившись до тієї, кого він хоче взяти собі за дружину: «А поки що, коли вже Ви се діло знаєте, то чи можу просити Вас, в разі коли сеї зими будете в Києві, розвідатись дещо ліпше і сказати мені Ваш щирий суд про сю особу? Ви самі краще, ніж хто другий, будете знати, як тяжко мужчині виробити собі вірне поняття о дівчині, а ще без близького з нею зношення і при "врожденій у неї неохоті до переписки". Погляньте Ви своїми жіночими очима і скажіть опісля так, як би свому синові по щирості сказали» (т. 48, с. 598). Підставою для цього прохання було давнє родинне знайомство Косачів із Трегубовими, яке почалося ще з років навчання П. Косача та М. Драгоманова в Київському університеті, студентом якого був також Є. Трегубов. Крім спільної alma mater, їх зближувала участь у формуванні Старої Громади та в реалізації різних її проектів. Як свідчить О. Косач-Кривинюк, із більшістю університетських товаришів П. Косач підтримував добрі стосунки упродовж всього свого життя: «З більшістю тодішніх київських товаришів, а потім і з молодшими членами Старої Громади, напр. Є. К. Трегубовим та В. П. Науменком, у батька завше були приятельські відносини, особливо ж дружні відносини в нього були з Драгомановим, Житецьким, Левицьким, Михальчуком і надто з Беренштамом, з ним одним батько був на "ти" і називали вони один одного по імені. Другу половину життя особливо близькі відносини були з Є. К. Трегубовим» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. С. 882–883). Тому Олена Пчілка не залишила без уваги прохання Франка придивитися до сестри дружини Є. К. Трегубова – Ольги з Хоружинських, яка мешкала тоді в його домі, і незабаром відповіла так: «Отсе тепер, під час мого пробування в Києві, ми таки добре пізналися з нею. Отже, скажу Вам, – се золото не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична, і до того як она розвилась за сі два роки, як пройнялась ідеєю українства! (…) Але ж тепер она навіть вродою здавалась мені кращою. Не розумію, як могла мені перше подобатись її сестра, панна Саня! Та зграбніша! А врода, – як собі хочете, – багацько значить! Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете Ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину – спільницю ваших думок, переконань і праці. – А се тепер велика річ… Ви говорили колись о шлюбі як о причалі, де можна гоїть рани душі, здобуті на ідейнім бойовищі» (Денисюк І. Франки в гостині у Косачів на Волині / Невичерпність атома. Львів. 2001. С. 208). Така рекомендація, дана дівчині з уст шанованої жінки, свідомої українки, письменниці й громадської діячки, сестри М. Драгоманова, очевидно, відіграла роль переконливої позитивної програми у справі одруження Франка. У день шлюбу 4 травня 1886 року Олена Пчілка написала вірш-експромт «Пані Олені Франковій» (Денисюк І. Франки в гостині у Косачів на Волині / Невичерпність атома. Львів. 2001. С. 203).
Ще перед весіллям наречені отримали від неї запрошення приїхати після вінчання на кілька днів у Колодяжне. Франко відповів на ці запросини приязною згодою в листі від 15 / 28 березня 1886 р. у Київ до нареченої Ольги Хоружинської: «Я радо на се згоджусь, тим більше що багато дечого буду мав з нею переговорити. (…) Олені Пчілці низенько кланяюсь і дочку єї (хоч незнакому мені особисто, але знакому по письмам) поздоровляю» (т. 49, с. 45–47). Щоправда, намір цей молоде подружжя реалізувало не одразу.
Перші особисті контакти
Тільки на початку 1891 р. (20 січня / 1 лютого – 24 січня / 5 лютого) відбулося особисте знайомство Лесі Українки з Франком, коли вона з матір’ю прибула до Львова дорогою до Відня, де в знаменитій клініці професора медицини Т. Більрота планувалася операція її хворої ноги. Але «проф. Більрот зважив, що хвору ногу Лесі оперувати не треба, бо гострий процес закінчується, шукати вогнище туберкульозу пробними операціями не можна при кволому організмі. Порадив носити на нозі апарат, щоб унерухомлювати хворий суглоб, і лікуватися силами природи, грітими морськими ваннами в Італії. Леся була тим усім розчарована, бо думала, що операція покладе край хворобі» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. С. 131).
Зупинилися вони у Львові в «Європейському готелі» на площі Марійській, буд. № 4. Олена Пчілка писала у спогадах: «Перебуваючи у Львові, ми бачились тепер з літературними колами "Зорі". Заходила до нас пані Кобринська. Тоді ж пізналася з нами сім’я В. Шухевича, його молоденькі дочки. Запрошували нас до себе на вечірку Шухевичі й Озаркевичі. Ми були там і бачились з Павликом і Франком. Павлик і Франко тоді багато декламували з російських поетів, найбільше з Надсона. Але маніра їхня, афектована, з неправильними наголосами, не могла робити на нас належного враження, – то були інші способи декламації, не звичні для нас. (…) Опріч Надсона, хтось із присутніх декламував і Франкові "Каменярі", з пафосом, гарно. (…) Кобринська заходжувалась тоді коло другої книжки "Вінка", але обмірковування такої поважної справи тоді, при тій хворобі Лесі, було нам не на часі. З Франком і Павликом говорили про дрібні видання. Просили вони дозволу видрукувати збірочку Лесиних поезій і дістали від нас на це згоду» (Пчілка Олена (О. Косач). З біографії / Скрипка Т. Спогади про Лесю Українку. К. 2017. С. 35–36).
24 січня / 5 лютого 1891 р. Олена Пчілка з Лесею виїхали до Відня. Їх проводжали на вокзалі І. Франко з дружиною (Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 67). В цей час у Львові планувався під наглядом Франка друк перекладів віршів збірки «Книга пісень» Г. Гейне, виконаних Лесею Українкою та М. Славинським. Тому на зворотному шляху з Відня 8 / 20 березня 1891 р. мати і дочка теж на день затрималися у Львові, про що Леся написала того дня в листі до М. Косача: «Затриматись було конечне треба, ми там зіставили деякі свої уліти, дещо розпитали, дещо розказали. Я сиділа увесь час у Франків, а мама заходила до редакторів та в типографію» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 129). У Франків її відвідали знайомі студенти, які розповіли про актуальні новини політичного життя Галичини: про майбутні збори радикалів та розкол серед москвофілів, перехід частини москвофільської молоді до радикалів.
Літо 1891 р. – Франки в Колодяжному
У травні 1891 р. подружжя Франків вибралось на гостину до Косачів у Колодяжне, уже з трьома дітьми, після повторних запросин, коли Олена Пчілка із Лесею побували у Львові проїздом до Відня і назад. 9 травня 1891 р. у листі до О. Франко Леся Українка підтверджує запрошення приїздити з дітьми в Колодяжне на літо і просить привезти їй нові видання творів І. Франка, М. Драгоманова, а також ноти «Помарніла наша доля» (Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К. 2016. С. 131–132). Вона детально інструктує пані Франкову щодо відстаней, часу, вартості квитків, необхідних в дорозі речей, їжі тощо. Їй шкода, що вона муситиме хутко від’їхати і не матиме часу для довшого спілкування. «Вже то, певне, така моя доля, що як тільки приїде до нас на літо хто цікавий, то я мушу втікати десь так, де мені зовсім не хочеться, як би от тепер у ту Евпаторію. Приїздіть до нас хутчіш, аби я могла хоч розмовитися з Вами про все як слід» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 132). 18 / 30 травня 1891 р. Франко з дружиною й синами Андрієм, Тарасом і Петром приїхали в Колодяжне, заставши там Лесю та інших дітей. Петро Антонович та Ольга Петрівна Косачі приїхали тільки 20 травня. Приймати в себе «політично неблагонадійного» Франка в ті часи заборон і таємних стежень було в царській Росії актом цивільної відваги з боку родини Косачів, а надто ж державного службовця П. А. Косача. Сестра О. Франко Олександра, дружина Є. Трегубова, не зважилася навіть відвідати Франків у Колодяжному «через переполох, котрий зробився коло них з приїздом фамілії нашої в Росію, – писала О. Франко до Олени Пчілки. – Коло Колегії, навіть в Покорщині, стояла варта, чи не їде, а він (таке страшидло) тим часом спокійненько ловив в’юни в Колодяжному. І Санічка, не хотячи пошкодити фамілійним інтересам і т. ін. – не приїхала» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. С. 886–887). Франко в листі до М. Драгоманова ще більш увиразнює ці обставини: «До Ольги Петрівни, Вашої сестри, прийшла вість від Комарова з Одеси, буцімто в Києві Новицький – жандарм – тягав до допросу Трегубова і Кониського по поводу того місця в моїй автобіографії, де сказано, що кияни дали мені на видавництво газети 300 руб. Звісно, нічого їм Новицький не зробив, але страху все-таки напустив, так що Трегубов навіть до моєї жінки в Колодяжнім не осмілився ані разу написати, а тільки переказував їй часом дещо через Петра Антоновича» (т. 49, с. 296–297). Косачі також були суворо попереджені, щоби такі гостини більше не повторювалися, про що писала Олена Пчілка Франкам: «Але ж як звісно, з вашого пробування у нас вийшла ціла "історія". Прийшлось формально объясняться. Начальство прямо сказало тоді, – "так смотрите, берегитесь, я вас предостерегаю". Отож і страшно, щоб тепер прямо не сказало: "Ну, я ж вас предостерегал, что если эти сношения будут продовжаться, то плохо будет"» (Денисюк І. Франки в гостині у Косачів на Волині / Невичерпність атома. Львів. 2001. С. 208).
А.Б.Шимановський, Леся Українка, П.А.Косач, Олена Пчілка, Л.Ф.Петерсон.
Колодяжне. Фото 1905 р.
Під час тижневого гостювання в Колодяжному Франко заприятелював із Петром Антоновичем Косачем, який багато розповів Франкові про наукове, літературне й громадське життя Києва, діяльність Старої Громади. Після тих гостин між ними на багато років склалися теплі стосунки. Франко знайшов можливість приїхати на похорон Петра Антоновича 4 квітня 1909 р. О. Косач-Кривинюк згадує: «Франко стояв у нас в хаті близько домовини з батьковим тілом і слухав панахиду: рясні сльози котилися йому по обличчі, і він не міг їх втерти своїми, хворими вже тоді, руками. То був образ жалю й горя за близьким приятелем» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. С. 887).
Окрім обміну думками та новинами, Франко в Колодяжному відпочивав – ловив раків, імовірно, ходив по гриби – бо пізніше дорікатиме у листі дружині, чому вона з дітьми, живучи в лісі, не збирає гриби. Колоритний спогад про Івана Франка в Колодяжному залишила Ізидора Косач-Борисова – молодша сестра Лесі Українки: «За великим будинком тягнувся великий овочевий сад – біля самого дому старезні груші та яблуні, а далі молодші (але у [18]90-х рр. вже гарні родючі дерева), вкінці саду сажавка (викопана). Вода в цій сажавці була проточна, струмочок впадав з невеличкого ставка, що був за межами садиби, а в другому кінці сажавки витікав, на дні було кілька джерел. Вода була досить холодна, дно мульке, проте ми все-таки в ній щоліта купалися. В намулі сажавки водилися раки, і я пам’ятаю, як Іван Франко, що гостював у нас зі своєю дружиною і дітьми, з захопленням ловив їх. Пригадую, як він, убраний, бродив у воді, і коли вилазив з води, то спокійно відривав п’явки, що, бувало, начіпляються йому до босих ніг» (Косач-Борисова І. Колодяжне (до біографії Лесі Українки) / Скрипка Т. «Спогади про Лесю Українку». К. 2017. С.168).
Зародження творчих контактів
Леся Українка розмовляла з Франком у Колодяжному на літературні теми. Він розповів їй план однієї драми, що здався їй «надзвичайно цікавим і оригінальним». Елементи цього творчого задуму вона упізнала згодом у його драмі «Кам’яна душа», про що написала йому в листі з Сан-Ремо від 13 січня 1903 р.: «Так от, при Ваших віршах я згадала собі, як давно колись, ще в Колодяжному, Ви розповідали мені план одної драми, що здався мені надзвичайно цікавим і оригінальним, потім елементи з нього я пізнала в "Кам’яній душі" і щиро призналась Вам, що від плану я більше сподівалася. Ви сказали, що дійсно мусили "скрутити голову" планові через незалежні від Вас причини: "умови моєї роботи… умови мого життя… умови нашої сцени…" Що ж я могла на те сказати? Але мені було жаль того плану із "скрученими головами", як чогось рідного» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 519–520). Імовірно, ця творча розмова стала також першим імпульсом до виникнення її власного творчого задуму щодо написання драми «Камінний господар». Леся Українка показала також Франкові зібрані нею фольклорні й етнографічні матеріали.Його професійна пам’ять письменника, науковця і видавця зберегла враження від побаченого й почутого в Колодяжному свіжими до 18 жовтня 1893, коли він, організовуючи журнал «Житє і слово», листовно звернувся до Олени Пчілки з проханням про «писательську поміч» для цього видання. Прохання свої Франко сформулював по пунктах:
«1) У панни Лариси Петрівни бачив я інтересну збірку пісень народних. Особливо цікавими видались мені пісні купальські, і я дуже бажав би мати їх враз з записом обрядів купальських до першої книжки. Я просив би о якнайскорішу присилку рукопису, щоб я міг порівняти ті пісні з іншими, вже друкованими, влегшуючи через те працю дослідника.
2) Чи не можна б Вас або Ваших панночок просити о детальні описи селянської хати, праці, приладів і т. ін. Тут треба звернути увагу і на термінологію (як називаються різні часті аж до найдрібніших), на доборі місця, закладинах, будуванні, освячування і т. ін., і легенди, сполучені з різними частями і моментами (о дереві, о камені, о запічку, о сверщиках в хаті, о бузьках, о огню). Опис такий на місці зробити не тяжко, а міг би він бути дуже інтересний з погляду етнографічного.
3) Так само хотів би я вас просити о статтю про українські народні вишивки і орнаменти. Після Вашої збірки і передмови до неї повиходило на Вкраїні чимало збірок, декотрі й з статтями (Волкова), були, здається, й осібні статті, народний орнамент укр. здобув собі широку популярність. Так от і слід би це все оглянути й зібрати докупи здобутки тих кільканадцять літ, а до сього, здаєсь, компетентнішого робітника над Вас, не найду» (т. 50, с. 426–427). Із цього переліку видно, що з часу гостин у Колодяжному він сподівався на співпрацю з творчою родиною Косачів-Драгоманових у майбутньому, й особисте спілкування Лесі Українки та Франка тривало – в щільному переплетенні з творчими і видавничими справами.
Франко пробув у Колодяжному тиждень, а пані Франкова з дітьми залишилася тут до осені. Не обійшлося без збитків, зокрема трапився неприємний інцидент, коли малий Тарас Франко побив Лесину молодшу сестру Ізидору, про що є згадка в листі до матері від 27 червня 1891 р.: «Тішуся я, що вдома все гаразд, сподіваюся що Дроздові боєві рани досі вже загоїлись. Однак, як бачу, "закордонні брати" завзяті» (Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К. 2016. С. 136). Із О. Франко після колодяженських гостин велося довірливе листування на тему різних родинних справ. Наприклад, відомий досить відвертий лист Олени Пчілки від вересня-жовтня 1891 р. до неї: «По-моєму, не велику прислугу роблять (батьки) надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї життє, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль» (Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 87). Ці слова висловлені з приводу хвороби сина Франків Петра, який під час їхніх гостин у Колодяжному важко перехворів дифтерією і всі побоювалися, щоби він не вмер. З нею велися також перемовини, пов’язані із виданням жіночих альманахів та організацією жіночого руху в Галичині. 21 січня 1892 р. Олена Пчілка з Колодяжного пише листа О. Франковій щодо видання жіночого часопису під назвою «Рівність» і посилає матеріали до нього, зауважуючи, що серед авторів, які погодилися писати для нього, буде також Леся Українка (Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 92). Щоправда, Олена Пчілка й Леся Українка, з огляду на внутрішню розрізненість галицького жіноцтва, із часом знеохотилися брати участь у жіночому русі. 2 / 14 липня 1892 р. М. Павлик сповістив, для прикладу, Драгоманова, що Олена Пчілка й Леся Українка обіцяли дати кошти на видання звіту з жіночого віча, що відбулось у Львові. Але зносини з ними припинені, тому нема жодних надій на їхню допомогу (Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 96–97).
Літні гостини і відпочинок дружини з дітьми в Колодяжному вивільнили Франкові більше часу і кращих умов для творчого усамітнення й праці. Після цих гостин взаємини між їхніми родинами стали ще теплішими і ближчими. Восени Франко написав Олені Пчілці переповненого вдячності листа: «Пишу цей лист ще під свіжим враженням оповідань моєї жінки про ту безконечну, справді материнську турботу і терпеливість, з якою Ви, зайняті своїми власними клопотами і гризотами, піклувалися ще й моєю сім’єю через усе літо. Я не в силі описати Вам, як глибоко зворушили мене ті оповідання і завстидали не трохи: я добре тямлю, як мало я заслужив на таку Вашу добрість, хоч запевняю Вас, що в моїм поважанні Ви все стояли високо, обіч Вашого брата, а мого найліпшого приятеля» (т. 49, с. 289).
Особисті зустрічі як синусоїда контрастних вражень
Особисті зустрічі Лесі Українки та Франка були для обох бажані і щоразу наповнені цінним обміном ідеями, з’ясуванням важливих світоглядних позицій і творчою співпрацею. К. Квітка згадував: «Франка дуже поважала і любила з ним розмовляти, вважаючи його за дуже інтересного розумного і дотепного розмовника і дуже тямущого порадника. Переїздячи через Львів, завжди до нього заходжала. Подивляла його розум, великі знання і незвичайну працьовитість. І справді, се був, може, єдиний чоловік на Вкраїні, що переважав Лесю в знанні західноєвропейських літератур. У відношенню її до Франка було багато звичаєвої пошани молодшого до старшого, і через те, коли вона й знаходила щось в його творах не до ладу, то висловлювалася якось обережно і неначе з ніяковістю і соромливістю» (Квітка К. На роковини смерті Лесі / Скрипка Т. «Спогади про Лесю Українку». К. 2017. С. 229).Щоправда, інколи залишалися амбівалентні враження від зустрічей. 9 липня 1901 р. Леся й К. Квітка прибули в Криворівню й оселилися в хаті священика О. Волянського, де відбулася їхня зустріч з Франком і В. Гнатюком. Цією зустріччю Леся Українка була дещо розчарована, про що написала в листі до Ольги Кобилянської: «З тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, наче й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, – від політики відтягався старанно, хоч п. Квітка дуже намагався звернути розмову на політичні теми… Хтось не дуже любить бачити людей, що вже "перешуміли", надто коли бачив їх в найбільше голосний шумливий час… Візита в Криворівню вийшла менше цікава, ніж хтось сподівався» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 301).
Щоправда, вже через десять днів це враження змінилося іншим. 19 липня 1901 р. Франко з Л. Кульчицьким і М. Міхновським прибули до Буркута. Франко їхав туди задля Лесі і цього разу вже не здавався їй таким «приголомшеним». Зі слів К. Квітки, він наспівав їм пісні, які чув у дитинстві в Нагуєвичах від матері та ін. Квітка записав ці мелодії. Згодом у листі до Франка від 15 листопада 1904 р. Леся проситиме дозволу у Франка включити записані від нього у Буркуті 5 пісень до збірки танцювальних пісень, яку вони підготують разом із К. Квіткою.
20 липня 1901 р. Леся Українка написала лист Франкові із Вижниці в Криворівню: «Як що вибіраєтесь може куди на рибу сими днями, то будьте ласкаві затриматись, бо між сею неділею а середою я маю бути на недовгий час в Криворівній (по дорозі в Буркут) і жалувала б дуже, якби не застала там Вас…» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 292). А в листі вже від 22 липня – 1 серпня 1901 р. Леся Українка написала в листі до Франка: «Нам тут дуже бракує Вас, сhaire Maitre (без компліментів), і Ваших пісень, і – Ваших пстругів!» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 305). 23 липня 1901 р. – у день від’їзду із Буркута Франка на поштовій листівці із місцевим краєвидом Теофіла Лакуста зібрала автографи всіх відпочивальників, хто перебував тоді у селищі. На горішній частині листівки її рукою написано: «Спомин з Буркута. 5 / 8 901», внизу – автографи «Д-р Іван Франко, Леся Українка». На звороті картки – автографи всіх інших (Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 300)
К. Квітка зауважує, що перебування Лесі Українки в Буркуті було одним із найщасливіших періодів її життя, а спогад про побут у Буркуті вона «до самого кінця ховала в душі як святощ». Вона почувалася там настільки добре, що навіть виходила пішки на гору Лукавицю (1500 метрів над рівнем моря), була в захваті від природи, «яка вправляла її часом в чисто релігійний настрій, і тішилася тим, що малася в українській стихії і щодо природи, і щодо людей» (Квітка К. На роковини смерті Лесі / Скрипка Т. «Спогади про Лесю Українку». К. 2017. С. 223). 18 серпня 1901 р. Леся з Квіткою перебувають у Довгополі, спинились у домі священика І. Попеля. Їх тут знову відвідав Франко, приїхавши сюди з Криворівні.
9 жовтня 1902 р. Леся Українка відвідала Франків у Львові, в їхній новій оселі. Про враження від зустрічі вона писала у листі до Олени Пчілки: «Була в Ольги Федорівни (гроші віддала). Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі (я, звісно, суджу по виду, а чи практично збудовано, того не знаю), вони вже там живуть (ul. Ponińskiego, 4), ледве устроїлись, в хатах дуже порожньо. Ольга Федорівна не то щоб слаба, але й не робить вражіння здорової і говорити з нею дуже трудно, через її дражливість і несподіване стрибання з теми на тему. З її чоловіком ми говорили чимало, все в границях гречности, ні до чого, звісно, не договорились» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 471). Мова йшла про ставлення Франка до Драгоманова. Він запевнив Лесю Українку, «що, не зважаючи, на критику деталів, він зостається все таким самим прихильником, як і раніш» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 471). Проте вона додає коментар: «Але й на тутешніх людей його виступи остатні роблять таке саме вражіння, як на нас» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 471). Ставлення до Драгоманова їх суттєво різнило. Лесю Українку поєднували з ним ведені з ранньої юності доброзичливі епістолярні діалоги. Спокійне наставництво, надіслані книги, стабільна методична позиція дядька у політичних та наукових питаннях сприяли Лесі в самоосвіті та виробленні власних поглядів на різні життєві сфери. Олена Пчілка в листі до І. Шишманова в Софію від 4 лютого 1894 р. охарактеризувала Лесине ставлення до М. Драгоманова так: «Взагалі її почуття до дядька багато переходить межі природної любові до близького родича» (Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 126). Він був добрим генієм, із судженнями якого вона звикла співставляти власні погляди; його підтримка додавала впевненості у собі, а критика була знаком, що напрям думок необхідно скоригувати. «Часом мої мислі заводять мене у такий лабіринт, з якого міг би мене вивести тільки один чоловік (М. Драгоманов – Г. Л.), але його вже нема, і сеє нема я чую тепер більш, ніж коли», – писала Леся в листі до сестри Ольги через рік після смерті Драгоманова (Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К. 2016. С. 414). Натомість у житті Франка Драгоманов відіграв двояку роль. З одного боку, їх зближували симпатії до позитивізму в філософії, соціалістичних ідей в політиці, український патріотизм у національних питаннях, спільна праця над розвитком радикального руху в Україні й Галичині та розуміння необхідності адаптації в просторі української культури європейських культурних віянь, – а з іншого – Драгоманов, за сумним збігом обставин, відіграв фатальну роль у професійній долі Франка та його кар’єрному становленні. Перше тюремне ув’язнення Франка і голосний судовий процес «над соціалістами» стали наслідком його нетривалого знайомства із Драгомановим під час його перебування у Львові по дорозі на еміграцію до Відня. «Мене засуджено головно на підставі того листу (лист Драгоманова, у якому поруч із іншими дається розпорядження Франкові об’їхати з агітацією Угорську Русь, і який був вилучений поліцією в польського емігранта Котурніцького й склав підставу для ув’язнення Франка – Г. Л.), який признано фактичною вказівкою на істнованнє серед нас тайного товариства. Се була перша і тривка зав’язка моєї кореспонденції з Драгомановим. /Вийшовши з тюрми зимою я почув себе мов спущений на дно» (Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886. Львів. 1906. С. 6–7), – так написав Франко у своїй передмові до впорядкованих і виданих ним листів Драгоманова у 1906 р. Ця подія лягла темним тавром на його репутацію, позбавивши перспективи кар’єрного росту в Галичині (зокрема, можливості завершити університет, захистити дисертацію і працювати викладачем) та внісши суттєві зміни в особисте життя (поруйнувалися добрі стосунки із батьком Ольги Рошкевич, унаслідок чого Франко та Ольга попри взаємні почуття не змогли одружитися). Зрештою, подальші листовні діалоги із Драгомановим далеко не завжди велися в стилі рівноправної взаємодії. Претензії Драгоманова на лідерство, психологічний тиск і критика ідей та вчинків Франка не сприяли налагодженню між ними приятельських стосунків, залишаючи їх у форматі прохолодного та певною мірою взаємовигідного соратництва.
Листування
Відомі 23 листи Лесі Українки до Франка. Але серед знайдених листів Франка, на жаль, немає жодного з тих, які він адресував їй, хоч про їх існування та зміст можна дізнатися із перехресного епістолярію з іншими, наближеними до письменників людьми. Домінантною темою їхніх листів були різні видавничі питання, пов’язані із написанням, підготовкою до друку та публікацією її художніх творів, перекладів та статей як окремими збірками, так і розрізнено на сторінках галицьких видань «Зоря», «Народ», «Хлібороб», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», редактором яких був Франко. Після смерті М. Драгоманова та їхньої публіцистичної дискусії «Між своїми» на сторінках журналу «Житє і слово» в 1896–1897 рр. та подальшого приватного примирення Лесині листи до Франка стають менш формальними, у них дедалі більшає вміст ноток інтимно-особистісних, пов’язаних із взаємним особистим і творчим визнанням, взаємоповагою та глибинним порозумінням двох видатних творчих особистостей. Час від часу з’являється тема визичування книг, переказуються прохання знайомим та рідним, відбувається обмін враженнями від творів.
Пишучи статтю про М. Конопніцьку для журналу «Мир божий» у листопаді 1902 р., Леся Українка позичала книги у Франка і М. Грушевського. 10 грудня 1902 р. вона відіслала Франкові його книжки й захоплено відгукнулася про вже згаданий поетичний цикл: «В яку Ви сумну струну вдарили в своєму "З дневника"! Мала я навіть охоту щось Вам з того приводу написати та вже дам спокій, бо, може, Вам і не дуже потрібні мої "відгуки"» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 498). А в листі від 31 грудня 1902 р. / 13.1.1903 р. вона таки не втримується від ширшого коментаря: «Тепер про Ваше "Із дневника". Я розумію Ваше почуття, що Ви немов соромитесь трохи за сі вірші, але не тим розумію, щоб признавала слушність такій соромливости, а тілько тим, що по собі знаю се почуття. Але я думаю, що власне ті наші думки і почуття чогось варті, які нам або страшно, або "трохи соромно" нести "геть на розпуття шляхове", – значить то щирі, інтенсивні почуття, або гарячі, або до болю холодні, але не літні, а власне автор Апокаліпсиса дав добру науку не так людям взагалі, як власне поетам та артистам: будь гарячий, або холодний, але не теплий….. Я скажу просто: далеко не кожний Ваш вірш одізвався так мені десь аж в глибині серця, як оці картки "Із дневника"» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 519).
У цьому листі Леся висловлює ряд спостережень також про інші Франкові тексти, із яких можна скласти враження про те, наскільки цікавими могли бути їхні усні розмови на теми літературної творчості. Стаття Франка про Марію Конопніцьку (Die Zeit. 1903. № 421) здалась їй «писаною трохи на швидку», через що у ній зовсім не взято до уваги не-громадянську лірику письменниці, котра, на думку Лесі Українки, цікава тим, «як на ліричних поетах-громадянах відбивається упертість особисто-людської натури, що не дає себе заглушити навіть найміцнішими і найщирішими загально-людськими інтересами» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 518). Пишучи про поему Франка «Лісова ідилія», Леся зауважує, що вже у «Заспіві» їй не скрізь подобається стиль, пролог сподобався до початку діалогу, а віршова форма, обрана автором для розповіді лісу здалася їй штучною і не відповідною до змісту: «В діалогу мені все приходилось примушувати себе вірити, що ліс може так довго і складно росповісти цілий той випадок з князем, княгинею etc. Само по собі те оповідання не зле, але щоб його Вам ліс отак knapp und gebunden розповів, то не вкладається в мою фантазію. І лісовий ритм я собі не октавами представляю, – океан ще може мати октави, бо в хвилях його все ж єсть якийсь лад і закон, а ліс, мені здається, «верлібрист» і ніколи не скандує своїх віршів. Ще дві-три октави ліс, може б і вдав при погожому вітрі, але – 16? Натуральніше (я вживаю се слово в особливому значенні), здавалось мені там, де ліс про свою власну руїну росповідає, а коли розказує про те, чого не міг бачити (про будуар княгині, про поділ спадків), то мені здавалось, що то не він говорить, а таки Ви сами» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 525). На відміну від Франка, вона «не тямить смаку в сучасних епосах віршованих», як і не любить великих прозових повістей та романів у кількох частинах. Зокрема, їй не заімпонувала поема М. Конопніцької «Пан Бальцер в Бразилії». І йшлося не про принципи, а про її «ліричну вдачу» та особисті смаки. «От і Пушкінового «Евгенія Онѣгина» я завжді поважала – але не любила. До Ваших «Панських жартів» я маю теж холодну пошану тай до «Перехрестних стежок» теж, виключаючи деякі сторінки, що нагадують мені де-які мої давні симпатії з Ваших творів. У сій Вашій новій поемі я люблю те, що в ній певне має бути другорядним – власне ліричні нотки. Що робити? Натуру важко одмінити!» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. – С. 525).
L’amis de la sainte Poesie
Їхнє особисте спілкування і листування справді були марковані, за влучним Лесиним визначенням, причетністю до світу «святої поезії», що виключало дріб’язкові конфлікти і було запорукою високого порозуміння. Їх глибинно зближувала доля раннього самозречення, жертвування особистим задля універсально людського. Вони обоє були ідеалістами у тому сенсі, що служіння своїм ідеям та ідеалам вміли ставити вище за матеріальні і тілесно-фізіологічні потреби. За словами К. Квітки: «В цілому ж в оцінці творів Франка вона не розходилася з звичайними поглядами нашої освіченої громади: дуже високо ставила його вірші і поему "Мойсей", з признанням відносилася до дрібних прозаїчних оповідань і не дуже – до більших. Хоча окремі часті великих повістей приводили її в захват, як, наприклад, вступний опис у повісті "Великий шум" (сама ж повість їй не подобалась). Дуже вболівала, коли який гарний вірш Франка зоставався не доведеним до досконалості форми, а, власне ж, то часто у нього буває, залишені без узгодження слова, штучно підтягнені під риму і розмір або просто штучно скорочені. (…) Журило її те, що молодші галицькі поети не ідуть вслід Франка і не вчаться у нього, а скоріше під впливом модних у польській поезії "згжифут". Знаходила, що майже у всіх молодих галицьких поетів багато риторики і ходульності (між іншим, жартувала, що в майже кожнім вірші їх неодмінно мусять бути слова "чар" і "шал"» (Квітка К. На роковини смерті Лесі / Скрипка Т. «Спогади про Лесю Українку». К. 2017. С. 229).Перебуваючи у Львові 20–23 травня 1903 р., Леся Українка зупинилася в домі М. Павлика. Хоч Франко на ту пору не підтримував із ним стосунки, прийшов проте відвідати її у його домі. Для Лесі такий його вчинок, що підіймався понад особисті й котерійні симпатії та антипатії, був дуже цінний, про що вона написала йому в листі з Зеленого Гаю від 1 / 14 серпня 1903 р.: «Я вибираю собі не amis de mes amis, але amis de mes idees, хоч би, случаймо, і не всі ті amis любилися межи собою. / Мені дуже приємно, що, очевидно, Ви тримаєтесь чогось близького до мого критерія в сім напрямі, коли не прилучаєтесь до бойкотування ennemis de Vos amis, а навіть, при нагоді, буваєте в хаті одного, щоб одвідати другу, та й тепер пишете їй прихильні листи. / З свого боку, я скажу, що Ви для мене не "чий", а сам "свій", або коли вже конче треба з тим порахуватись, чий Ви ami, то Ви для мене l’ami de la sainte Poesie, la plus grande et la plus constante de toutes mes amies (приятель святої Поезії, найбільшої і найвірнішої з моїх приятельок). Тому я навіть не питаю, кому з людей Ви друг, а кому ворог, хоч би між тими людьми були і мої близькі чи приятелі. Для мене в Вас є завжди щось таке, що стоїть вище всяких крукових, котерійних та інших справ "от мира сего". Товаришування наше, здається мені власне "не от мира сего", не каламутьмо ж його всякими survivals, бо вони нижчі від нього» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. С. 709).
Леся Українка у своїй творчості не надто розкидалася посвятами, адресуючи свої твори тільки людям особливо близьким, духовно спорідненим. Так само не надто любила вона писати вірші, приурочені до певних подій чи роковин. На прохання М. Лисенка вона написала була в лютому 1888 р. вірш «Вмер батько наш!..», який став текстом створеного композитором «Жалібного маршу» до 27-х роковин від дня смерті Шевченка. К. Квітка з цього приводу писав у спогадах: «Від того часу і діячі чисто культурних напрямів напосідали на Лесю, щоб вона зробила те або друге. Так, наприклад, Леся часто з досадою, хоча і скритою в гумористичному тоні, згадувала, як вона в ранній молодості мусила написати по вказівках Лисенка текст до "Жалібного маршу", якого музика була написана раніше. Вказівки були настільки детальні, що, наприклад, до такої ноти треба було приточити склад з голосною "о", а на другий – з іншою голосною і т.д. Казала, що вірш вийшов дуже поганий, дуже тішилася тим, що широка громада не знає, що то вона його написала, і казала не раз, що то тільки дуже молодою і з незвичайної поваги до Лисенка вона згодилася на сю роботу, а тепер би нізащо не згодилася. Казала, що взагалі vers d’occasion не вміє писати» (Квітка К. На роковини смерті Лесі / Скрипка Т. «Спогади про Лесю Українку». К. 2017. С. 240).
Проте з глибокої поваги до Франка, його творчого таланту й працелюбності, вона щоразу приєднувалася до віншувань метра з нагоди річниць його літературної діяльності. Написану 12 квітня 1896 р. поему «Поет під час облоги» та вірш «Товаришці на спомин» вона надіслала для публікації в ювілейному збірнику «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності», що вийшов друком 1898 р. у Львові на кошти, зібрані молоддю. У збірнику надруковані були також посвяти від І. Тобілевича (перший акт драматичних картин «Над Дніпром»), Н. Кобринської («Чудовище»), Б. Грінченка («Дзвоник»), А. Кримського (переклади «З арабських поетів»), Уляни Кравченко («Сонети»), К. Попович («Колись і нині») та ін.
8 жовтня 1898 р. Леся Українка особисто привітала Франка з ювілеєм у листі: «Ви знаєте, що я щиро поважаю Вас і Ваш талан, а знаючи тяжку долю українського поета, «рада б неба прихилити», аби та доля поліпшала. Щасти Вам Боже на кожній дорозі!» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 82). 13 жовтня 1898 р. київський художник Фотій Красицький зробив вітальну віньєтку для Франка від киян, поміж підписами на якій стояв також підпис Лесі Українки.
20 січня 1913 р. в єгипетському Гелуані Леся Українка написала поему «Орфеєве чудо» (Легенда), а 23 січня 1913 р. – поему «Про велета» (Казка), – які разом із написаним раніше апокрифом «Що дасть нам силу?» об’єднала у триптих і надіслала редакції збірника на честь 40-річної літературної праці Франка. У листі до сестри Ольги вона писала: «Підгоївшись і воспрянувши духом, я зробила маленьку роботку: написала і послала до збірника на честь Франка дві невеличкі речі, що вкупі з третьою, написаною дуже давно, становлять наче якусь цілість. Я не можу докоряти собі за таке "нарушення режіму", бо неприйняття участі в сьому збірнику здавалось мені морально неможливим, а якби я тепер нічого не написала, то не мала б нічого відповідного, щоб туди послати, а воно вже час» (Леся Українка. Листи: 1903 – 1913. К. 2018. С. 642). 28 січня 1912 р. вийшла Відозва у справі 40-річчя літературної праці Франка і заклик урочисто відзначити цю дату. Серед підписів також був підпис Лесі Українки.
Особисте ставлення Лесі Українки до Франка попри окремі часткові непорозуміння було особливе. Це справді приклад зустрічі двох сильних представників різних поколінь, у взаєминах яких формат наставництва й підтримки швидко переріс у паритетну співпрацю. Уже в критиці 1900-х років їх ставили поруч, визнаючи за обома рівну силу таланту. Для прикладу, в листопаді 1902 р. в рецензії на антологію «Вік» М. Славинський зауважив: «Нельзя игнорировать такое крупное литературное явление, как Леся Украинка, которая, соперничая по красоте и силе дарования с Ив. Франко, составляет украшение родной поэзии и ее гордость» (Мир Божий. 1902. К. 11. С. 98–111). Телеграма Франка, надіслана на адресу Олени Пчілки у зв’язку зі смертю Лесі Українки: «Пам’ять дорогої покійниці записана в моїй душі незатертими слідами. Честь її пам’яті», – була опублікована в газеті «Рада» першою поміж інших телеграм під загальною назвою «Пам’яті Лесі Українки» (Рада. 1913. № 173. 30.VII (11.VIII ). C. 2).