Матеріали обох збірок, як відзначив В. Неборак,
писалися під замовлення: Бондар регулярно дописував до «Газети по-українськи»,
а Забужчині есеї постали в результаті співпраці з різними часописами, фондами,
видавництвами. Тісні рамки газетної колонки, вважає А. Дрозда, сприяли процесові
підвищення Бондаревої майстерності, і зрештою значна частина тих колонок стали
класними оповіданнями. Показово, що майже половина Бондаревих есеїв раніше
публікувалися у виданій в Польщі збірці «Historie ważne i nieważne», з
котрою український прозаїк дійшов до фіналу премії «Angelus».
Оксані Забужко
такий тісний формат не підійшов би – їй, щоб проявити свою майстерність і
ерудованість, треба принаймні кілька десятків сторінок. Її есеїстика має
культурологічний характер, присвячена відомим постатям в історії мистецтва, а
сама авторка сповідує великі ідеї. На думку Неборака, Забужко є романтиком,
який бореться з автоматизмом життя, а її творчість має в собі полемічний запал,
що дає підстави вбачати у ній спадкоємицю полемічної літератури часів пізнього
Бароко. У цьому запалі Оксана Стефанівна подекуди впадає у надмірну
категоричність і навіть, як показав І. Котик, припускається фактологічних
помилок.
Наступне засідання сектора критики відбудеться в останній четвер червня.
