Сектор критики у книгарні Є

Сектор критики у книгарні Є
26.10.2017

26 жовтня у львівській книгарні «Є» відбулося обговорення книжок Анджея Стасюка «Як я став письменником» (переклад з польської Богдана Ославського) та Катерини Калитко «Земля Загублених». В обговоренні взяли участь Богдан і Тарас Пастухи, Ірина Юрковська, Ігор Котик, а також Оксана Нахлік, Андрій Кісь, Марта Ковальчук, Назар Данчишин.

       Нижче подаємо коментарі основних спікерів.
       Богдан Пастух:
       Книжка Анджея Стасюка справила на мене сильне враження. Насамперед, це викликано вмінням автора виражати безпосереднє осягнення життя. На перший погляд, може здатися, що у ній надто багато побутописання, але за поверхнею речей у ній завжди вгадується глибина. «Як я став письменником» – це епічна картина, де в розлогому сюжеті показані етапи вміння людини все краще розуміти метафору, а це і є поставанням героя як письменника, героя як особистості. Але цьому українському перекладові бракує доброї редакторської роботи. 
        У певних фрагментах книжка Катерини Калитко теж читається з великим інтересом, насамперед увага скеровується на стильове виконання. Відчувається, що це проза поета. Одним із найкращих оповідань у цій книжці можна назвати «Веру і Флору». Але є епізоди, що стосуються мови авторки, які треба було чіткіше продумати, «висидіти» їх ще з редактором. Щодо тем (гей-лесбо), які тут художньо відрефлексовані, то слід сказати, що вони запотребувані певною частиною суспільства і, очевидно, сприймуться з відповідною позитивною опінією. Напевно, що цей тематичний спектр в нас буде розглиблюватися. Але в цій книзі відчувається, що Катерина Калитко накидає схему на живе життя (коли йдеться про українські реалії), відтак читач відчуває штучність зображуваних ситуацій – як це видно, наприклад, у «Володарці зміїв».

       Тарас Пастух:
       В автобіографічному творі Анджея Стасюка варто поцінувати прагнення спонтанності, яке виявляється у здатності до дій, що зумовлені внутрішніми бажаннями. Автор вірить собі, своїм глибинним імпульсам, тому зовнішні чинники не мають на нього вирішального впливу. Також він відчуває ненависть до того, що вбиває життя. Тому оповідач не сприймає Системи (втілюваної урядом ПНР), яка обезличує й уніфікує людей, нав’язує їм свої правила, позбавляє можливості жити вільно та спонтанно. «Як я став письменником»  – це твір не лише про минуле, а й про наше сучасне, в якому постають вже нові «категоричні імперативи» – «бути багатим, молодим, усміхненим». Автор наголошує на необхідності залишатися собою в будь-якому часі.
       «Земля Загублених, або маленькі страшні казки» Катерини Калитко – це збірка оповідань, у якій авторка означує новітні в українській прозі теми (зокрема, зміни гендерних ролей) та модифікує стильові тенденції міфологічного письма. Попри певні досягнення, що виявляються в експресії вислову, вмінні по-новому узагальнювати життєвий матеріал і виводити відповідні художні типи, проза Калитко містить низку фрагментів, які є свідченням недостатньої уваги до мови та техніки образотворення.

       Ірина Юрковська:
       Свобода у Стасюка – це те, що є для твору наскрізним. Свобода як від зовнішніх, так і від внутрішніх обмежень – цілковита відсутність рамок.  Герой не хапається за краї життя і не ходить по ньому колами, а відкриває його для себе із задоволенням – шар за шаром. Стилістика тексту, пластичність образів запрошують до перебування із автором у єдиному просторі, де немає жодної церемоніальності. Тут, безсумнівно, йдеться про речі важливі – про збереження себе як цілісності у період суспільних криз і соціальних трансформацій, у період зламів, коли життя навколо є суцільно фрагментарним.
       У «Землі Загублених» важливими є спроби порозуміння іншостей. Насамперед – осмислення трансформацій тих категорій, які є основними для самосприйняття  і для прийняття інших. Часові вектори, що до них апелює авторка в оповіданнях, не викликають розгубленості і не дезорієнтують, натомість дають змогу читачеві у пошуках Землі звертатися до власних досвідів. Той зв’язок, який є між текстами, означає тривалість і нерозривність пам’яті, власне, саме пам’ять тут – смисловий фундамент для кожного з оповідань.

       Ігор Котик:
       Між цими книжками годі шукати явної спорідненості. Дев’ять оповідань Калитко, більшість з яких виражають міфологізоване бачення світу, й автобіографічний абзац, наприкінці якого Стасюк обіцяє написати продовження, але натомість напише «Дев’ять» – роман, який з-поміж його книжок колись було перекладено на українську першим. Стасюкова спроба автобіографії могла би й не мати жодних ознак книжності, якби вона не була опублікована як книжка й відповідно названа. Художність Калитко – безсумнівна, засвідчена сюжетами, образністю, структурою книжки. Що ще? Та навіть інакшість, яку, за великим рахунком, можна вважати спільною для цих книжок темою, – у кожного інакша. У Стасюка це молодеча невгамовність, що збіглася з перед- і післяреволюційною добою, в Калитко – інакшість як фатум (гендерна нерівність, гомосексуальність, расизм). Попри всі ці очевидні відмінності, я б не наважився твердити, що котрась із цих книжок вагоміша. Але й не здивувався б, якби Стасюк, яким він описаний у цій книжці, відреагував на книжку Калитко не менш жорстко, ніж він тоді ставився до Ніцше: мовляв, до всякого ексклюзивізму мені діла нема.