Вересневі відлуння
сьогодні особливо дзвінкі й виразні.
Бо в день, коли
Сонце, кажуть, затримується над обрієм трохи довше, ніж зазвичай, Бог покликав
до життя Миколу Миколайовича Ільницького, щедрого, як той вересень, на тонке
поетичне слово й на вагому наукову максиму. І на доброту та лагідність до
інших, і на вимогливість до себе й до колег, і на принциповість рішень.
У світлий – дев’яностий
– вересень його долі можемо подякувати Музі Миколи Миколайовича, яка дала йому
спромогу відчути барви й тони поетичного слова, цього слова енергію, розповіла
про свої таємниці, котрі Ювіляр закарбував на вістрі серця і пера. Давно
збагнув: на спокій йому права не дано, бо життя промовляло про безперервність
руху, тож у повсякденній праці передавав від покоління до покоління глибокі
істини про багатогранність єдности творчого духу митця й благодатних сил
природи.
Тим-то й не дивина,
що з-під пера Миколи Миколайовича з’явилися монографії про Івана Драча й Дмитра
Павличка, Бориса Олійника та молоду українську поезію, Богдана-Ігоря Антонича,
«Молоду Музу», «Празьку школу», Маркіяна Шашкевича й Івана Франка, Михайла
Яцкова та Богдана Лепкого, Івана Крушельницького і Юліана Опільського… – легше
сказати, про кого професор, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН
України Микола Ільницький не писав. Глибокий учитель, навчав учнів знаходити
правильні ключі до метафор, застосовувати різні пошукові методології, зокрема
порівняльного літературознавства. Проникливий критик, обирав для аналізу
відповідні критерії й формули, знаходив точні фокуси віддзеркалень, пізнавав
антиномії природи й духу, знаки доби й грані таланту, осягаючи глибини
творчости наших та чужих геніїв. Аби зрештою у вимірах часу стати Людиною в
Історії.
Тож з роси Вам і з
води, Дорогий Миколо Миколайовичу! Зичимо міцного здоров’я, земних утіх і
Небесних благ. І хай лелеки летять над Вашим лугом ще довго-довго, а ключ
замикається на видноколі знову, знову й знову! Многих Вам і благих літ!
23 вересня 2024 року