Ініціатори й організатори конференції доцент кафедри української літератури та теорії літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Олег Баган і директор бібліотеки цього університету Ігор Розлуцький залучили до проведення заходу Університет імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, Інститут Івана Франка НАН України, Львівську національну наукову бібліотеки України імені Василя Стефаника. Євген Нахлік був співголовою оргкомітету конференції.
З доповідями на конференції виступили троє науковців Інституту Івана Франка НАН України.
Євген
Нахлік у доповіді «Священник Йосиф Красицький (1828–1908) – автор мелодрами
“Будятинці” (1861)», виголошеній на пленарному
засіданні, кинув жмут світла на цей твір і Франкову публікацію найцікавіших
фрагментів із нього (як твору невідомого автора), із власною передмовою та
коментарем, під загальною назвою «Будятинці» у січневих числах «Діла» за
1908 р. Ця триактова «мелодрама» (як означив її автор) написана вправними
римованими силабічними віршами, польською та українською мовами, і має
польськомовну назву «Budziatyńce».
Певно, з огляду на
деякі ідеологічно некоректні й сороміцькі пасажі в самій драмі Франкову публікацію уривків із «Будятинців» з його передмовою і
коментарем не передруковано в «Зібранні творів», а подано щойно в додатковому
54-му томі (2011) [т. 54, с. 732–761]; проте в коментарях [т. 54, с. 1123–1124]
тогочасних відгуків на Франків першодрук «Будятинців» не згадано та автора «мелодрами» не з’ясовано. Ці питання й висвітлено у
доповіді Є. Нахліка.
У відгуку на
Франкову публікацію греко-католицький священник Осип (Йосиф) Боцян розкрив
особу автора «Будятинців» (Йосиф Красицький, колишній парох Дернова, тепер села
Львівського р-ну Львівської обл.) та окреслив прототипів його драми (стаття «В
справі “Будятинців”» у «Ділі» за 24/11 січня 1908 р.).
Тим часом в
оприлюднених у москвофільській газеті «Галичанинъ» (1908. 19.І/1.ІІ) двох
листах з провінції (без зазначення адресантів) засуджено і сатиру на руських
священників у «Будятинцях», і Франків коментар, і газету «Діло» за цю
публікацію. Натомість греко-католицький священник Александер Стефанович у листі
до «Галичанина» (Будятинцы-милятинцы // Галичанинъ. 1908. 24.І/6.ІІ) підтвердив
авторство Красицького, розкрив обставини й причини появи його скандальної
сатиричної драми та оцінив її схвально.
Автор «Будятинців»
о. Йосиф Красицький (*1828–†8 грудня 1908) служив у Дернові адміністратором
парохії (1855–1860), відтак довголітнім парохом (1860–1903). Провадив активну
громадсько-політичну діяльність: обирався послом (депутатом) до Галицького
крайового сейму (1867–1882) і віденської Державної Ради (1873–1879). Проте
належав не до народовців, а до москвофілів. Був членом москвофільського
Общества ім. М. Качковського.
Сатирична драма «Будятинці» Йосифа Красицького, яку так високо оцінили І. Франко та А. Стефанович, заслуговує на повне видання її тексту і прихильну згадку в історіях української літератури як цікава й характеристична пам’ятка з часів галицького літературного та й загалом національного відродження початку 1860-х років. Щоправда, для видання «Будятинців» іще треба розшукати бодай один зі списків цілої драми, адже Франко опублікував з неї лише фрагменти.
Марія Котик-Чубінська на загальному засіданні виступила з доповіддю «Омелян Партицький (1840–1895) – народовець із 1860-их років».
Висвітлила здобутки українського громадського і політичного діяча, редактора, видавця, педагога, літературознавця, мовознавця Омеляна Партицького у розвитку української культури в Галичині 1860–1870 рр.
О. Партицький брав
активну участь у створенні (грудень 1868 р.) і провадженні роботи
культурно-освітнього товариства «Просвіта». Саме він став
укладачем та ініціатором видання збірника «Зоря. Читаночка для сельских людей»
(1869), що мав великий успіх і популярність серед читачів. Збірник містив
Псалми, короткі науково-популярні статті, літературні твори,
фольклорно-етнографічні матеріали, був невеликого обсягу (59 с.) і
формату. Наклад першого видання (2 000 пр.) за ціною, що покривала лише
собівартість друку (5 крейцерів), розійшовся за два тижні. Зважаючи на
такий великий попит, 1870 року Партицький уклав другу, третю та четверту книги
серії за такими ж тематичними підходами. Про успіх цього видавничого проєкту
писали Ол. Барвінський, І. Наумович, І. Франко.
Велику популярність
здобув ще один видавничий проєкт «Просвіти», ініціатором якого виступив Ом.
Партицький, – «Народний календар». Перший випуск видання (1870) мав
астрономічний, релігійний розділи, а також – «Часть поучаючу і забавну»:
історичні дописи, літературні твори, етнографічні матеріали. Виданням
«Календаря» було започатковано тривалу – на 60 років – серію
календарів-щорічників «Просвіти», на які був великий попит у Галичині. Їхній
наклад постійно зростав і сягав 10–13 тис. примірників.
О. Партицький обстоював
національні права у шкільництві, виступав за впровадження української мови в
школах, за підготування вчителів української мови і літератури. Продовж 1870-их
рр. був укладачем низки шкільних підручників:
–
«Граматика язика
руского для ужитку в школах людових в Галичині» (1873). Зі змінами і
доповненнями граматика перевидавалась 1880, 1885, 1889 р.
–
«Руска читанка для
третьої кляси шкіл народних» (1878).
–
«Рускій букварь для
шкіл людових» (1879). Підручник теж витримав кілька перевидань (1881, 1882,
1884, 1886).
–
«Руска читанка для
4 кляси шкіл середних (і семинарій учительских)» (1886).
Діяльність
Партицького з укладання, редагування і видання підручників стала помітним
внеском у розвиток українського шкільництва в Галичині.
Про професора
української мови Омеляна Партицького згадувала одна з вихованок Львівської
учительської семінарії Уляна Кравченко – у переліку високодостойних викладачів,
котрі «являються <…> в блисках ідеалу» (Кравченко
Уляна. Твори. Торонто. 1975. С. 599).
До
здобутків Партицького належить «Німецько-руський
(український) словник» (1867), літературознавчий «студіум» «Провідні ідеї
Тараса Шевченка» (1872), що часто згадував, цитував І. Франко у своїх
дослідженнях. Омелян Партицький також був відомий свого часу і як поет – автор
збірки «Поезиї Омеляна Партицкого» (Львів, 1873. Часть 1).
Микола
Легкий у доповіді на загальному засіданні «Проза
Івана Франка: до ґенези феномену» доводив, що ґенезу багатьох образів та
форм Франкової прози слід шукати в ранньому дитинстві письменника. Бабуся
майбутнього письменника по матері Людвіка Кульчицька прищепила йому любов до
книжки; враження, що їх набрався в батьковій кузні, залишилися в письменника
«живими й незатертими» до кінця життя. Усе вказує на те, що поведінка малого
Франка виявляла початки формування пасіонарної особистости. Любов до природи і
пієтет перед нею – ще один чинник, котрий формував характер та світогляд малого
Франка. Невгамовний потяг до знань, до пізнання таємниць людини, соціуму й
світобудови, помножені на амбіції «пізнати найширше коло людських інтересів»,
постійне плекання таланту, прагнення бути першим і найкращим, котре засіялося в
душу ще з тих пір, коли сидів у шкільній ослячій лавці і раптом несподівано для
себе самого дістав першу локацію, – дія всіх оцих психологічних чинників
витворила неповторний феномен Франка-митця, мислителя, діяча.
За матеріалами
конференції передбачається видати окремий проблемно-тематичний збірник, а
конференцію про національно-культурне відродження в Галичині зробити
періодичною, поетапно розглядаючи наступні періоди.
Світлини для сайту
взято з відкритих джерел Вікіпедії, а також з інформаційної сторінки Дрогобицького
державного педагогічного університету імені Івана Франка. URL: https://dspu.edu.ua/news/osmyslennya-fenomenu-galychyny/?fbclid=IwAR1RtQJJebC7Jnope9EEt8ltS6bmbt0kF1HafEB8DTDrzZh9mZ88BQGRkHk