Уже традиційно семінар відбувався у злагодженій співпраці Інституту франкознавства з Інститутом Івана Франка НАН України та Львівським національним літературно-меморіальним музеєм Івана Франка (Домом Франка) в очно-дистанційному форматі.
Модераторка семінару, директорка Інституту франкознавства, докторантка кафедри української літератури ім. акад. Михайла Возняка Наталя ТИХОЛОЗ представила доповідачку, наголосивши, що засідання ювілейне – приурочене до 140-річчя жіночого руху в Україні, яке відзначаємо 8 грудня.
Алла Швець розпочала свій виступ із того, що пояснила вибір теми доповіді та назвала автора використаної в ній цитати. «Початок українського жіночого руху ми ведемо від 8
грудня 1884 року, коли у Станіславові заснувалося “Товариство руських женщин”, про яке мова піде далі, за активної медійної підтримки й організаційної участи Івана. У назву своєї доповіді я винесла цитату дослідника Франкової творчості Івана Куровця про те, що Франко дав почин до емансипаційного руху, адже вона доводить причетність Франка до цієї суспільної течії».
Доповідачка наголосила, що фемінізм в Україні був мультивекторним феноменом – і суспільною течією, і громадянською практикою, і національно-визвольним рухом, і боротьбою за жіночу ідентичність. Як зазначила Алла Швець, «цікаво, що біля витоків українського фемінізму стояли насамперед чоловіки – Іван Франко та Михайло Павлик, у листуванні яких уперше натрапляємо на формулювання “жіноча емансипація” та “жіноча справа”». Також відомо з їхнього листування, що вони збиралися перекладати працю Джона Стюарта Мілля «Поневолення жінок», однак не довели цю справу до кінця.
Доповідачка наголосила, що впродовж усієї своєї творчості Франко мав інтерес до жіночого письма як такого, а також суспільного становища жінки, про що свідчать ціла низка його рецензій на творчість різних письменниць, починаючи ще з 1885 року, розвідка «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), а також переклад праці визначної німецької активістки, докторки філософії Кеті Шірмахер «Жіночий рух у Франції і в Німеччині» (1898).
Франко, як зауважила доповідачка, ще з дитинства виніс виняткову повагу та
пієтет до жінки, трактуючи у своїх працях цю рису як одну з ознак національного менталітету. Міркування про роль та завдання жінки у суспільстві юний Франко висловив в одній із ранніх своїх праць «Женщина-мати», а також у листуванні з коханою Ольгою Рошкевич. Деякі із цих епістол навіть нагадають невеликі соціологічні студії, натхненні вже згаданою працею Стюарта Мілля. Франкова формула рівноправности, за словами доповідачки: «Я признаю для женщини право і обов’язок зовсім рівного розвою і становища в суспільності, як і для мужчини».
Далі Алла Швець перейшла від Франкової особистої спонуки, щоб кохана стала на літературний шлях («писательство для нинішньої женщини образованої – се єдиний заробок, котрий дає їй поважне ім’я, признання в товаристві і не робить її невільницею»), до суголосності цих настанов із висловленою Наталією Кобринською головною метою «Товариства руських женщин» – «Розвій жіночого духа через літературу» – та власне знайомства Франка з Кобринською і започаткування їхньої спільної діяльності з розвитку жіночого руху.
За словами Алли Швець, однією з передумов та історичним провісником інституційного формування жіночого руху в Україні стало студентське віче, яке відбулося 7 серпня 1884 року, коли за організаційних зусиль Франка близько 180 учасників мандрівки української молоді підгірськими селами організували музично-декламаційну вечірку в Коломиї. Саме на цьому вічі було виголошено цікаві реферати про жіночий рух, до того ж тут зав’язалося знайомство Івана Франка з Наталею Кобринською і з’явилася ідея, «як би то вдалося зав’язати літературне товариство для жіночих цілей». Збори новоствореного «Товариства руських женщин» призначили на 8 грудня 1884 року, і Франко забезпечив цій події потужний медійний супровід, анонсуючи її в тогочасних газетах і журналах і закликаючи «всіх щирих патріотів і патріоток з всіх кінців нашої Русі, щоб якнайчисельніше вступали в члени того товариства». Саме Франко, як наголосила доповідачка, мав привілей бути єдиним чоловіком, який виступив на віче новоствореного товариства, зачитуючи вітальні телеграми з різних куточків України (всього надійшло аж 37), а також власний вірш-присвяту цій знаменній події під назвою «Женщина».
На жаль, засідання семінару довелося перервати через початок тривоги у зв’язку із загрозою балістичних обстрілів росіян. Однак, завдячуючи українським Збройним Силам, після нетривалої тривоги вдалося продовжити.
Далі доповідачка розглянула визначну роль, яку відіграв Франко у виході першого жіночого альманаху «Перший вінок», залишаючись його «тіньовим», «залаштунковим» редактором, коректором і промотором. Доповідачка навела цитату письменниці Уляни Кравченко «Що альманах зложений спільними силами галичанок і наддніпрянок — це заслуга Івана Франка» як свідчення усвідомлення самими авторками цього видання визначної ролі, яку відіграв Франко у його появі й тій консолідаційній меті, яку в нього було від початку закладено. Адже саме Франко, маючи контакти наддніпрянських авторок, зокрема Олени Пчілки та Ганни Барвінок, допоміг Кобринській залучити їх до видання, а крім того, особисто листувався з ними, залагоджував особисті конфлікти та непорозуміння і всіляко підтримував молодих письменниць-початківців. Денис Лукіянович, якого зацитувала Алла Швець, наголошував, що «Передові жінки тих часів – це духовні діти Франка».
Заглибившись у залаштунки видавничого процесу, доповідачка також розкрила історію, чому спершу така плідна і тісна співпраця Франка з Кобринською завершилася їхнім розходженням, а «Перший вінок» не отримав свого продовження у «Другому вінку». Як зазначила Алла Швець, до цього спричинилася Франкова публікація «Альманах чи газета», в якій він обстоював думку, що продовженням видавничого проєкту Кобринської має бути не альманах, а «журнальчик» газетного формату, значно ощадливіший комерційно. Таку ідею підтримала й співвидавчиня Кобринської Олена Пчілка, унеможлививши таким чином подальший вихід «Другого вінка». У підсумку з’явилися дві альтернативні ідеї: нереалізований часопис «Рівність», який мали редагувати Ольга Франко та Олеся Бажанська, та власний проєкт Кобринської, підтриманий фінансово подружжям Кулішів, — журнал «Наша доля». Останній, як наголосила доповідачка, зазнав значної критики тогочасного «галицького парубоцтва» (Осипа Маковея, Михайла Грушевського, Михайла Павлика і самого Франка) за зміст, видавничу форму та погану коректу.
Зрештою, як підсумувала доповідачка, попри такі розходження та окремі конфліктні ситуації, Франко високо цінував феміністичну діяльність Кобринської та її творчість, а вона, виступаючи на ювілеї 25-літньої діяльності Франка, зауважила: «Автор, що впровадив в нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійності, заслуговує вповні на признання і вдячність того жіноцтва». Тож і ми маємо багато підстав, щоб говорити про Франка як про відомого профемініста, який послідовно у своїй діяльності підтримував жінок, впроваджував ідеї рівності та жіночої емансипації.
Після завершення виступу відбулося жваве обговорення за участі модераторки Наталі ТИХОЛОЗ, Михайла ГНАТЮКА, Миколи ЛЕГКОГО, Ігоря МЕДВЕДЯ та інших науковців.
Світлини Пресцентру ЛНУ ім. Івана Франка.
Також читайте на сайті Львівського університету: http://surl.li/xxupsq