Доповідь І. МЕДВЕДЯ стала своєрідним синтетичним
екстрактом із викінченої колективної монографії «Музей Івана Франка у Львові.
Дім. Храм. Форум. Нариси історії».
Модераторка заходу – директорка Інституту франкознавства, докторантка кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Наталя ТИХОЛОЗ – сфокусувала увагу учасників на проблемі еволюції поліфокусної рецепції й багатстві реінтерпретацій постаті Івана Франка та боротьби за нього і його творчу спадщину в мінливих суспільно-політичних обставинах.
Доповідач закцентував на потрібності й особливостях осмислення еволюції Музею Івана Франка, зосібна в контексті глибоко трагічного виклику нашого сьогодення – кровопролитної російсько-української війни. Передусім, наголосив науковець, для історичної візії Музею ключовими були поняття досвіду й ідентичності, тому співавторам потрібно було дати відповіді на низку питань: хто творив цю історію? хто ми? яким Музей мав би бути у майбутньому?.. тощо.
Своєрідним прологом до
створення Музею стала, як стверджував М. Возняк у статті «На порозі студій
над Іваном Франком» (1925), остання воля поета, аби будинок не потрапив до рук
чужинних, інонаціональних, а слугував своєрідним прихистком, майданчиком для
якихось українських національно-суспільних ініціатив, місцем наукових студій і
зустрічей, які творитимуть нові сторінки української культури.
Властиво отой Франків
заповіт нащадкам і став своєрідним ферментом для реалізації ідеї створення
меморіальної установи для належного вшанування українського генія. Усе
розпочалося з кімнати-музею при Науковому товаристві імені Шевченка, куди
родина передала бібліотеку й архів письменника, які на початку (1928 року)
нараховували 5893 книг і 533 рукописів, 90 описаних і 10 неописаних предметі,
які, зокрема, закупили від Франкового сина Тараса в 1925 р. Щоправда,
зауважив І. МЕДВІДЬ, авторам історичного дослідження про Музей Івана Франка не
вдалося з’ясувати, чи було і коли могло бути офіційне відкриття кімнати-музею,
тому дійшли висновку, що все-таки такої суспільно-громадської акції, мабуть, не
було.
Історик згадав і процес
творення культу І. Франка у період міжвоєння, особливо інтенсивну боротьбу в
пресі за його спадщину представників різних, часто світоглядно полярних,
українських суспільно-громадських, культурних і політичних організацій. У
період між світовими війнами меморіальна кімната не стала справжнім Музеєм внаслідок різних причин і несприятливих обставин. У самому ж будинку Франка ще жила
вдова Ольга Франко і вряди-годи його діти та внуки. Не сприяла утворенню музею
і суспільна кон’юнктура та політичні обставини, брак консолідації українських
національно-патріотичних сил (нездорова конкуренція у справі успадкування Івана
Франка та його творчості, що, до прикладу, підтвердила бійка представників
двох, світоглядно відмінних українських сил під час відкриття пам’ятника на
могилі І. Франка 1933 р.).
Відтак Музей як установа
постав відразу ж після приходу «перших совєтів» (1940 р.), яким важливо було
легітимізуватися на нещодавно приєднаних («золотий вересень» 1939 р.)
західноукраїнських теренах. Радянському режимові важило, аби населення
поступово «привчити» не до формального, а глибинно символічного прийняття нової
влади, і постать Івана Франка їм дуже пасувала як зручний символічний приклад
людини, що начебто була їхнім світоглядним попередником (тут промовистим
прикладом комуністичного виховання громадської думки стали символічні картини й
світлини з багатолюдних зібрань і різних подій з ушанування пам’яті видатних
земляків, у тому числі й Івана Франка). Цікаво зрезонувало спостереження
І. МЕДВЕДЯ щодо людських образів на світлинах 1940-х років і пізніших
десятиліть: розкуті, вільні, усміхнені обличчя 1940-х (виховані в умовно, але
вільному суспільному середовищі), а невдовзі – затиснуті статури, якісь
приглушені гримаси радянізованих громадян…
І перша експозиція Музею
(за «перших совєтів») була дуже креативною, без ідеологічного намулу, навіть
була кімната, присвячена мандрівкам Івана Франка. Але невдовзі каґебісти й
представники нової влади, ідеологічні працівники комуністичного режиму вимагали,
особливо в повоєння, змістової зміни експозиції в «ідеологічно правильному
трактуванні» постаті і творчості письменника. Саме відтоді й постав проблемний
виклик для працівників Музею – як зберегти образ справжнього Івана Франка?
Були загрози і під час
нацистської окупації (спроби привласнити віллу, небезпека мародерства,
розграбування в хаосі війни, можливе знищення від авіаудару тощо).
Після
«завоювання/визволення» (за іронічним висловом Т. Франка) західної України і
приходу «других совєтів» Музей зазнав істотних змін. Нові директори (П. Карманський, Т. Франко) докладали надзусиль до збереження й реставрації
родинного будинку Франків, а також змушені були оновлювати виставковий контент,
насичуючи виразно ідеологічними експонатами (для того навіть неодноразово
спеціально відряджали працівників для обміну досвідом у тогочасні «провідні»,
ідеологічно правильні музейні інституції; було запроваджене так зване шефство
Музею Т. Шевченка у Києві над Музеєм Івана Франка у Львові). У такій атмосфері
треба було добре знати «червоні лінії»: що можна і що ні. Повоєнні представники
радянського режиму дуже швидко перемодельовують репрезентацію образу Івана
Франка в комуністичному дусі, перетворивши експозицію Музею в установу з
радянського виховання широких мас населення. Усі музейні експозиції тоді
структурували за єдиним, «ідеологічно правильним» шаблоном. Істотний вплив на
розвиток Музею Івана Франка мав і непростий внутрішній мікроклімат 1950 –
1960-х років, коли «смотрящіє», особливо директор, підтримували жорстку,
несприятливу для творчої діяльности атмосферу підозр, наклепів, пересварок,
різних непорозумінь (про це дуже докладно розповідають спогади працівників про
тогочасну діяльність музею, зокрема Віри Бонь), аж поки чергова державна комісія не втрутилася в ситуацію й
змінила керівництво. Директором стала відома у той час львівська активістка,
народна депутатка Марія Кіх, яка вміла відшукувати ресурси для поліпшення
діяльності меморіальної установи та створила сприятливі можливості для
професійного зростання працівників (здобування спеціальної фахової освіти,
відрядження у провідні музеї України й усього Радянського Союзу тощо). Музей за
умов значної лібералізації тоталітарного радянського суспільства у 1960-х –
1980-х роках також поступово змінювався – змінювалося змістово й естетично
експозиційне наповнення. Щоправда, були і тоді численні ускладнення меморіальної
і наукової діяльности Музею.
Найбільші
можливості для розвитку з'явилися після проголошення державного суверенітету
України. Музей Івана Франка у Львові поступово переростає у суспільно важливий
національний науковий і просвітницький центр, що підтверджують численні наукові
видання та знакові події, які відбулися завдяки ініціативам керівників і
працівників.
Після понад годинного монологу доповідача відбувся жвавий діалог, у якому, зокрема, узяли участь викладачі Львівського університету Михайло Гнатюк, Лариса
Бондар, Наталя Тихолоз, науковці Інституту Івана Франка Микола Легкий, Андрій
Франко та інші учасники.
За інформацією провідного фахівця Інституту франкознавства Юрія Горблянського.
Також читайте на сайті Львівського університету: http://surl.li/alcsbo.